Завершення війни між Вірменією та Азербайджаном: мирна угода 2025 року і транзитний коридор TRIPP

У серпні 2025 року завершився багаторічний збройний конфлікт між Вірменією та Азербайджаном. 8 серпня на зустрічі у Білому домі в Вашингтоні сторони підписали мирну угоду, укладену за посередництва президента США Дональда Трампа. Ця угода поклала край десятиліттям протистояння, відкрила шлях до нормалізації відносин і започаткувала новий транзитний коридор Trump Route for International Peace and Prosperity (TRIPP) – “Маршрут Трампа заради міжнародного миру та процвітання”.

Домовленість передбачає повне припинення бойових дій, встановлення дипломатичних відносин, взаємне визнання територіальної цілісності і амбітні економічні проекти, які мають з’єднати регіон Південного Кавказу з глобальними торговельними маршрутами. Нижче подано глибокий аналіз історичних передумов цього конфлікту, умов мирної угоди 2025 року, а також її геополітичних та економічних наслідків. Окремо варто розглянути перспективи регіону на наступні 10–20 років, включно з перспективами Вірменії, Азербайджану та Нахічевані, впливом на Росію, Грузію й Іран та ймовірність тривалого миру в цьому регіоні.

Історичний контекст конфлікту (1990-2023)

Конфлікт між Вірменією та Азербайджаном має глибоке коріння, що сягає кінця радянської епохи. Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, під час розпаду СРСР, спалахнула боротьба за гірську область Нагірний Карабах, населення якої в радянські часи переважно складали етнічні вірмени, але яка територіально знаходиться в межах Азербайджану.

Після здобуття обома країнами незалежності у 1991 році протистояння переросло в повномасштабну війну. До 1994 року вірменські сили встановили контроль над самим Нагірним Карабахом (де проголосили невизнану “Нагірно-Карабаську Республіку”) та прилеглими азербайджанськими районами. Ця перша Карабаська війна закінчилася хитким перемир’ям, залишивши територію де-факто під контролем Вірменії. За оцінками, за кілька років бойових дій загинули десятки тисяч людей, сотні тисяч стали біженцями, а між двома народами запанувала глибока ворожнеча на десятки років.

Протягом наступних десятиліть конфлікт залишався “замороженим” лише номінально – періодично спалахували збройні сутички і локальні війни. Міжнародні посередники, передусім ОБСЄ (Мінська група під співголовуванням Росії, США та Франції), намагалися знайти політичне вирішення, але безрезультатно.

У квітні 2016 року сталася чотириденна війна, а восени 2020 року – нова масштабна війна, що докорінно змінила ситуацію. Під час цієї Другої Карабаської війни восени 2020 року азербайджанська армія за підтримки Туреччини здобула значні перемоги. Баку повернув собі контроль над сімома районами навколо Нагірного Карабаху, втраченими на початку 1990-х, а також частиною самого Карабаху.

Війна тривала 44 дні і забрала життя понад 6 тисяч військових з обох боків. Вона завершилася тристоронньою угодою за посередництва Росії у листопаді 2020 року: Вірменія пішла на болісні поступки, погодившись на повернення Азербайджану захоплених районів, і впустила на решту території Карабаху російські миротворчі сили терміном на 5 років.

Попри присутність російських миротворців, конфлікт навколо неврегульованого статусу Нагірного Карабаху продовжив тліти. У 2021–2022 роках відбувалися періодичні прикордонні сутички між Вірменією та Азербайджаном.

Ситуація загострилася наприкінці 2022 – на початку 2023 року, коли Азербайджан фактично заблокував Лачинський коридор – єдину дорогу, що пов’язувала вірменські райони Карабаху з Вірменією. Блокада спричинила гуманітарну кризу серед етнічних вірмен Карабаху. Попри заклики міжнародної спільноти, російські миротворці, відповідальні за контроль коридору, не спромоглися (або не забажали) відновити вільний проїзд. Це підірвало довіру Єревану до Москви як союзника.

Кульмінацією конфлікту стали події вересня 2023 року. Скориставшись ослабленням Вірменії та пасивністю Росії, Азербайджан розпочав блискавичну воєнну операцію і відновив контроль над рештою території Нагірного Карабаху. Карабаські вірмени, позбавлені підтримки, прийняли капітуляцію. Майже все вірменське населення краю – близько 100 тисяч людей – масово виїхало до Вірменії, боячись жити під владою Баку.

Фактично, вперше за 35 років Азербайджан відновив свій суверенітет над усім Нагірним Карабахом. Для Вірменії ці події стали національною трагедією, що викликала вибух обурення в суспільстві й звинувачення на адресу уряду Нікола Пашиняна у “здачі Карабаху” та на адресу Кремля – у зраді союзницьких зобов’язань Росії. Одночасно вони створили нову політичну реальність: більше не залишилося спірних територій, за які можна воювати, і обидві країни опинилися перед вибором – або укласти остаточний мир, або ризикувати новими конфліктами в майбутньому.

Після карабаської катастрофи 2023 року Вірменія різко переглянула свою зовнішню орієнтацію. Розчарувавшись у москві, Єреван почав демонстративно дистанціюватися від росії і шукати підтримки на Заході. Вірменський уряд заявив про намір вийти з-під надмірної опіки Кремля і побудувати “стратегічну автономію” – зокрема, активізувати відносини зі США, Європейським Союзом та навіть з Туреччиною, з якою досі не було дипломатичних зв’язків.

Азербайджан же, відчувши себе беззаперечним переможцем, теж став проявляти більше самостійності у відносинах з москвою. Президент Ільхам Алієв, підтримуваний Туреччиною та заручившись значними прибутками від продажу нафти й газу, дедалі менше потребував посередництва Кремля. Напруженість між Баку і Москвою зростала: так, Азербайджан у 2023–2024 рр. звинуватив росіян у втручанні у свої внутрішні справи, закрив російські пропагандистські структури на своїй території і навіть заарештовував проросійських діячів.

На цьому тлі мирні переговори між Вірменією та Азербайджаном, які роками буксували, отримали новий імпульс. За посередництва ЄС у 2022–2023 рр. відбулися кілька раундів зустрічей лідерів двох країн у Брюсселі, проте до прориву вони не призвели.

Азербайджан висував жорсткі вимоги: 1) юридично визнати Нагірний Карабах частиною Азербайджану (власне, Пашинян у 2023 р. публічно заявив про готовність до цього), 2) внести зміни до Конституції Вірменії, виключивши звідти положення про Карабах, та 3) надати Азербайджану наземний “коридор” через південну вірменську область Сюнік до азербайджанського ексклаву Нахічевань.

Останній пункт – відомий як питання Зангезурського коридору – був особливо чутливим. Баку вимагав прямого транспортного сполучення з Нахічеванню і Туреччиною через територію Вірменії, не довіряючи тому, що Єреван сам забезпечить безперешкодний транзит. Натомість Вірменія категорично відкидала ідею “екстериторіального” коридору під контролем Азербайджану чи третіх сторін, вбачаючи в цьому загрозу суверенітету. Ця суперечка тривалий час була каменем спотикання на шляху до угоди.

Укладення мирної угоди 2025 року і умови TRIPP

Початок 2025 року приніс нові зрушення в переговорах. Після приходу до влади адміністрації Дональда Трампа у Вашингтоні США активізували дипломатичні зустрічі на Кавказі. Навесні 2025-го заступник держсекретаря США Стів Віткофф відвідав Баку та Єреван, запропонувавши сторонам “регіональне перезавантаження” під егідою Вашингтона (theguardian.com).

В результаті вже у березні 2025 року Вірменія та Азербайджан узгодили проєкт тексту мирної угоди, що містив принципи взаємної поваги суверенітету і територіальної цілісності. Однак залишалися невирішеними згадані вище складні питання – режим транзитного коридору через Сюнік і конституційні зміни у Вірменії. Азербайджан як сильніша сторона не поспішав ставити підпис, вичікуючи вигідного моменту і додаткових поступок. Таким моментом стала особиста ініціатива Дональда Трампа, який вирішив поставити крапку в цьому конфлікті і здобути зовнішньополітичну перемогу.

8 серпня 2025 року в Білому домі відбулася тристороння зустріч за участі президента Азербайджану Ільхама Алієва, прем’єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна та президента США Дональда Трампа. Після багатогодинних перемовин у присутності американського лідера сторони підписали пакет документів, які фактично означали встановлення миру між двома країнами.

Церемонія підписання пройшла урочисто – лідери Вірменії й Азербайджану потиснули один одному руки перед телекамерами, а Дональд Трамп символічно з’єднав їхні руки своїми, демонструючи роль США як гаранта угоди. Окремо кожна з кавказьких республік також підписала з Вашингтоном двосторонні меморандуми про співпрацю в галузі енергетики, технологій та торгівлі, що засвідчило намір США надалі підтримувати розвиток регіону.

Ключові умови мирної угоди 2025 року можна звести до таких пунктів:

• Повне припинення війни і невикористання сили: Сторони зобов’язалися назавжди відмовитися від військових дій і вирішувати всі суперечності мирним шляхом. “35 років вони воювали, а тепер будуть друзями надовго”, – заявив з цього приводу Дональд Трамп, висловивши впевненість у тривалості миру. Президент Алієв назвав домовленість початком “тривалого, вічного миру на Кавказі” і підкреслив, що жодна зі сторін не має наміру відмовлятися від взятих зобов’язань. За словами Трампа, Вірменія та Азербайджан “припиняють всі бойові дії назавжди, відкривають торгівлю, транспортне сполучення і дипломатичні відносини, та поважають суверенітет і територіальну цілісність одне одного”.
• Встановлення дипломатичних відносин: Домовленість передбачає обмін посольствами між Єреваном і Баку та відкриття прямих комунікацій. Фактично, країни визнають одна одну де-юре вперше з часу розпаду СРСР. Лідери домовилися розпочати процес демаркації та делімітації спільного кордону. Станом на 2025 рік певного прогресу вже було досягнуто – зокрема, у 2024 році сторони узгодили 13-кілометрову ділянку кордону на півночі, обмінявшись кількома невеличкими ділянками території (Вірменія передала Азербайджану чотири безлюдні села в Тавушській області). Однак інші відрізки кордону ще належить офіційно закріпити – наприклад, Вірменія досі заявляє, що близько 200 кв. км її території перебувають під фактичною окупацією азербайджанських військ. Новостворена двостороння комісія за підтримки США і ЄС має продовжити цю кропітку роботу, щоб остаточно усунути територіальні претензії.
• Взаємне визнання територіальної цілісності: Вірменія офіційно підтвердила, що не має територіальних претензій до сусідів і визнає Нагірний Карабах невід’ємною частиною Азербайджану. Зі свого боку Азербайджан визнав суверенітет Вірменії в її міжнародно визнаних кордонах. Це включає і спірний питання коридору через Сюнік: азербайджанська сторона погодилася, що південна область Вірменії залишається під вірменською юрисдикцією, а будь-які транзитні маршрути діятимуть з повагою до цього суверенітету. Таким чином, Баку відмовився від ідеї “екстериторіального” контролю над транспортним шляхом до Нахічевані, що раніше було неприйнятним для Єревану. Цей територіяальний компроміс став можливим завдяки залученню нейтральної третьої сторони – США – до управління коридором.
• Новий транзитний коридор TRIPP: Найбільш новаторським компонентом угоди стало створення транзитного маршруту, який має з’єднати основну територію Азербайджану з Нахічеванською Автономною Республікою через південну Вірменію. Цей маршрут, що проляже вздовж південного кордону Вірменії з Іраном завдовжки близько 32 км, дістав офіційну назву Trump Route for International Peace and Prosperity (скорочено TRIPP) – в честь президента США Дональла Трампа. За умовами домовленості, Вірменія надає Сполученим Штатам особливі права на розвиток цієї транспортної артерії на тривалий період. Коридор залишатиметься вірменською територією і діятиме за вірменськими законами, але управління та інфраструктурний менеджмент передано консорціуму іноземних компаній, які вибере і координуватиме американська сторона. “Комерційна угода дала можливість відкрити нові можливості цієї території та буде гарантом безпеки в Регіоні” – прокоментував представник адміністрації США (reuters.com). Іншими словами, Вашингтон виступає гарантом того, що шлях функціонуватиме безперебійно і в інтересах обох країн, усуваючи взаємну недовіру – Баку більше не побоюється, що транзит раптово перекриють, а Єреван упевнений, що не втратить суверенітет над Сюніком. Коридор TRIPP включатиме сучасні автошляхи, залізницю, а в перспективі – трубопровідні та волоконно-оптичні лінії зв’язку. Він зв’яже азербайджанський материковий регіон з Нахічеванню і далі з турецьким кордоном, забезпечивши пряме сполучення між Баку і стратегічно важливим турецьким містом Карсом. Це фактично розблокує давні транспортні шляхи, які були перервані з початку 1990-х. Для Азербайджану, як великого експортера нафти та газу, відкривається коротший сухопутний шлях до Туреччини і далі до європейських ринків. З іншого боку, Вірменія отримає вигоду від виходу з багаторічної ізоляції: тепер люди і товари з Вірменії зможуть вільніше пересуватися в обидва боки – до Азербайджану, Туреччини, а також, потенційно, до Ірану і далі до Азії, не покладаючись винятково на складні маршрути через Грузію чи Іран. Американська сторона наголошує, що цей проект принесе обом країнам значні можливості для торгівлі. Дональд Трамп заявив, що низка великих американських компаній вже “дуже прагнуть прийти в ці дві країни”, інвестувати в інфраструктуру та розвиток коридору. За даними Білого дому, інтерес до проекту висловили щонайменше дев’ять компаній, серед яких три – зі США. Очікується, що вже найближчим часом консорціум визначить підрядників і розпочне масштабні будівельні роботи. Важливо, що назва маршруту TRIPP на честь Трампа з’явилася з легкої руки самих сторін конфлікту. За словами представників Білого дому, саме вірменська делегація запропонувала увіковічнити ім’я американського президента у назві коридору як жест подяки за його миротворчі зусилля. Трамп назвав це “великою честю для мене” і пожартував, що “я цього не просив”. Так чи інакше, політичний імідж президента США як миротворця від цього лише виграв – сам Трамп і його прихильники не приховують амбіцій висунути його кандидатуру на Нобелівську премію миру за припинення низки затяжних конфліктів як каже видання politico.com.
• Зняття обмежень на військову співпрацю США з Азербайджаном: Окремим пунктом Трамп оголосив про скасування давніх обмежень Конгресу США на надання військової допомоги Азербайджану, які діяли з 1992 року (відомі як поправка 907 до Акту на підтримку свободи). Ці обмеження багато років вимагали прогресу в мирному врегулюванні, перш ніж Баку міг отримувати прямі оборонні поставки зі США. Тепер, у контексті укладення миру, Вашингтон розв’язує собі руки для розширення оборонної співпраці з Азербайджаном. Президент Алієв публічно подякував Трампу за цей крок, наголосивши на його символічному значенні для довіри між країнами. Скасування обмежень викликало занепокоєння в Москві, адже відкриває шлях для зближення Азербайджану з НАТО і переозброєння азербайджанської армії за стандартами Заходу. Водночас, правозахисники застерігають Вашингтон від видачі Баку “карт-бланшу”: у день саміту в Білому домі організація Freedom Now закликала Трампа натиснути на Алієва щодо звільнення 375 політв’язнів в Азербайджані. Однак азербайджанський лідер відкинув критику щодо прав людини як втручання у внутрішні справи.
• Інші економічні домовленості: Паралельно з мирним договором, США підписали з кожною країною двосторонні угоди про розширення співпраці в галузі енергетики, торгівлі, інвестицій та новітніх технологій (включно зі штучним інтелектом). Хоч деталі не розголошуються, відомо, що йдеться про залучення американських інвестицій у видобуток і транспортування енергоресурсів Каспійського регіону, розвиток вірменської та азербайджанської промисловості, фінансування спільних інфраструктурних проектів (залізниці, трубопроводи, логістичні хаби) та підтримку високотехнологічних секторів, наприклад вірменської IT-галузі, яка останніми роками бурхливо розвивається. Очікується також створення американсько-азербайджанської комісії з питань енергетики, що може відкрити Азербайджану доступ до передових технологій видобутку і транспортування газу, а США – до нових джерел постачання енергоносіїв в обхід Росії та Ірану.

Таким чином, підписана у Вашингтоні угода фіксує історичний компроміс: Азербайджан отримує бажаний транспортний коридор до Нахічевані та міжнародне визнання своїх кордонів (включно з Карабахом), а Вірменія – гарантії безпеки та відкриття економічних перспектив за підтримки Заходу. Дональд Трамп, зі свого боку, здобув вагому дипломатичну перемогу, яку назвав “моментом, що завершує 35-річну війну і робить вчорашніх ворогів друзями”. Обидва лідери на церемонії в Білому домі висловили Трампу особисту подяку за його роль у прориві. “Ми закладаємо основу для того, щоб написати кращу історію, ніж та, що була раніше,” – сказав Пашинян, назвавши угоду “важливим етапом”.

А Алієв заявив: “Президент Трамп за шість місяців створив диво”, маючи на увазі, що за півроку на посаді той зміг досягти результату, який не вдавалося здобути нікому десятиліттями theguardian.com.

Геополітичні наслідки: послаблення Росії, посилення США; роль Туреччини та Ірану; вплив на ОБСЄ, НАТО, ЄС

Вирішення вірмено-азербайджанського конфлікту 2025 року суттєво змінило геополітичний баланс сил на Південному Кавказі.

По-перше, це стало стратегічною поразкою для Російської Федерації, яка традиційно вважала Кавказ зоною свого впливу. Москва протягом майже чотирьох десятиліть виступала головним посередником між Єреваном і Баку, використовуючи затяжний конфлікт для зміцнення власних позицій – продаючи зброю обом сторонам, розміщуючи військові бази та миротворців і маніпулюючи “замороженим” статусом війни на свою користь. Тепер же мир було досягнуто без Росії і навіть всупереч її інтересам.

Угода в Вашингтоні “нанесла геополітичний удар колишньому імперському господарю регіону – Росії”, як відзначила західна преса theguardian.com.

По-друге Кремль опинився відстороненим від договірного процесу: співголовування Росії у Мінській групі ОБСЄ втратило сенс, а самі лідери Вірменії та Азербайджану підписали звернення про припинення діяльності Мінської групи як рудименту минулих невдач. Це безпрецедентний крок – де-факто регіональні гравці проголосили, що більше не потребують посередництва Москви і бажають самі, за підтримки Заходу, будувати своє майбутнє.

Російська влада спробувала зберегти статус доброзичливості, але водночас продемонструвала роздратування. У першому офіційному коментарі МЗС РФ схвально відзначило зусилля зі встановлення стабільності на Кавказі і навіть похвалило Вашингтон за організацію зустрічі.

Однак там же Москва застерегла від “деструктивного зовнішнього втручання” і наголосила, що мир має “спиратися на рішення, вироблені самими країнами регіону за підтримки сусідів – Росії, Ірану, Туреччини”.

Фактично Кремль натякнув, що присутність США – “в якості гаранта безпеки в регіону” – його непокоїть. Російські офіційні особи почали говорити про “необхідність уникнути сумного досвіду західного врегулювання на Близькому Сході”, прозоро натякаючи на небажаність довгострокової ролі Америки на Кавказі.

Не менш красномовною була реакція на російському пропагандистському телебаченні: коментатори заговорили про те, що Вірменія “зрадила Росію, схилившись перед Заходом”, а Азербайджан “став наступною ланкою ланцюга утиску Росії після України”. Звідси доносилися погрози “наслідків для Пашиняна” – аж до натяків на можливий державний переворот у Єревані, який, за версією російської пропаганди, Москва могла б підтримати, аби повернути контроль над ситуацією. Хоча офіційно такі заяви не лунали, подібні настрої відображають глибоке невдоволення Кремля.

Як зазначають аналітики, Росія все ще має достатньо важелів, щоб спробувати зірвати або ускладнити мирний процес: вона залишається важливим торговельним партнером і постачальником енергоносіїв для Вірменії, має військову базу в Гюмрі, а також тісні контакти зі спецслужбами обох країн.

Не виключено, що Москва спробує використати ці важелі – від економічного тиску (наприклад, підвищення цін на газ для Єревану чи транспортна блокада) до підтримки проросійської опозиції у Вірменії, яка вже називає мирну угоду “капітуляцією” і вимагає відставки Пашиняна. Російські військові сили у складі миротворчого контингенту, що дислокувалися в Карабаху, фактично втратили мандат на існування після повернення регіону під контроль Баку – і Баку навряд чи продовжить їхній термін після 2025 року. Таким чином, Кремль ризикує остаточно втратити військову присутність і вплив у Вірменії та Азербайджані в найближчому майбутньому.

Натомість Сполучені Штати Америки суттєво посилили свої позиції на Кавказі. Вашингтон вперше в новітній історії став головним брокером мирного процесу у пострадянському просторі, фактично витіснивши звідти Росію.

Це надсилає потужний сигнал всьому регіону і світу: вплив Москви на своїх околицях слабшає, а США готові заповнити вакуум, підтримуючи розв’язання “заморожених” конфліктів за власним рецептом. Багато оглядачів розглядають кавказький прорив Трампа як елемент ширшої стратегії щодо стримування Росії: “Ця угода Вірменії та Азербайджану – удар по Путіну. Трамп приносить мир двом колишнім радянським республікам,” – цитує Politico колишню радницю Білого дому Вікторію Коутс.

Справді, на тлі триваючої війни в Україні успіх США на Кавказі продемонстрував, що Вашингтон може вирішувати конфлікти й на периферії російської сфери впливу, тим самим послаблюючи геополітичні позиції РФ. В американській адміністрації не приховують, що розглядають Південний Кавказ і новий транспортний коридор у ньому як стратегічно важливий для доступу до ресурсів Каспію і Центральної Азії, а також як альтернативу російським та іранським транзитним шляхам.

Ексклюзивні права США на розвиток коридору TRIPP означають не тільки економічний, а й безпековий вплив – присутність американських компаній і, можливо, фахівців на цій ділянці фактично створює зону інтересів США вздовж кордону Вірменії та Ірану. Недарма це викликає нервову реакцію в Тегерані. В цілому ж, для Вашингтона мирна угода – це ще й іміджева перемога. За підсумками 2025 року Трамп зможе заявити, що під його проводом США припинили одразу кілька “гарячих” конфліктів у світі. Сам американський президент під час церемонії не втримався від самореклами, сказавши, що він “зупинив шість війн, в середньому по війні на місяць” за час перебування на посаді. І хоча ці слова явно перебільшені, факт залишається: Вашингтон здобув довіру і важелі впливу і в Баку, і в Єревані, значно збільшивши свою геополітичну роль на Кавказі, де раніше домінувала Росія.

Туреччина – погляд на Південний Кавказ

Туреччина – ще один важливий гравець, який виграв від досягнутого миру, хоча цього разу залишався “за лаштунками”. Анкара історично була союзником Баку і противником Єревана: турецько-вірменський кордон був закритий з 1993 року на знак солідарності Туреччини з Азербайджаном у карабаському питанні. У війні 2020 року Туреччина активно підтримала азербайджанські збройні сили озброєннями і військовими радниками, зміцнивши свій авторитет як патрона Азербайджану.

Мирна угода 2025 року відкриває для Анкари кілька стратегічних можливостей.

По-перше, здійснюється давня мрія про безперервний сухопутний зв’язок між Туреччиною та іншими тюркськими країнами Східної Євразії – так званий проект “Великого Турана”. Новий коридор TRIPP дає Туреччині прямий доступ через Нахічевань до Азербайджану, Каспійського моря і далі до Центральної Азії, оминаючи Вірменію (з якою досі не було відносин) та Іран.

Турецький уряд одразу привітав досягнуту угоду, назвавши її “надзвичайно важливою для забезпечення регіонального миру і стабільності”. МЗС Туреччини заявило, що це відкриває нову еру співробітництва на Південному Кавказі.

По-друге, мир між Баку та Єреваном створює умови для нормалізації і турецько-вірменських відносин. Пашинян вже неодноразово натякав, що готовий встановити дипломатичні відносини з Анкарою та відкрити кордон, як тільки будуть вирішені безпекові питання з Азербайджаном. Президент Реджеп Таїп Ердоган, зі свого боку, останнім часом демонстрував більш примирливу риторику щодо Вірменії. За даними Carnegie Europe, на двосторонніх зустрічах Ердоган казав Алієву і Пашиняну, що “час залишити минуле і рухатися до нового регіонального порядку”, фактично схвалюючи укладення між ними угоди за участі США.

Тож можна очікувати, що протягом найближчих років Туреччина і Вірменія підпишуть окрему мирну угоду, яка відкриє їхній кордон і започаткує економічне співробітництво (цьому, зокрема, сприятиме функціонування коридору TRIPP, що логістично з’єднає і ці дві країни). По-третє, Туреччина як член НАТО тепер матиме на сусідньому Кавказі союзника, який більше не воює, – це зміцнить південний фланг НАТО. Анкара зможе розширити військово-технічну співпрацю як з Баку (яка й так значна), так і потенційно з Єреваном, якщо той продовжить віддалятися від Москви.

Показово, що в нових умовах Вірменія вперше взяла участь у навчаннях НАТО “Партнерство заради миру”, демонструючи бажання зменшити та збалансувати російський вплив. Звісно, Туреччина конкурує з США за вплив у регіоні, але у випадку Кавказу їхні інтереси переважно збігаються – послабити Росію, відкрити шляхи для торгівлі, забезпечити стабільність. Таким чином, Анкара, хоча й не була безпосереднім медіатором Вашингтонського саміту, може вважати цей мир своєю геополітичною перемогою теж.

Іран – погляд на угоду

Іран став, мабуть, найбільш невдоволеним зовнішнім гравцем від підписаної угоди (поряд із Росією). Тегеран традиційно виступає проти будь-яких планів створення “коридору” через Вірменію, побоюючись посилення впливу Туреччини та Заходу на своїх північних кордонах. Іранська влада давно заявляла, що не потерпить зміни історичних кордонів в регіоні і появи чужої військової інфраструктури поблизу іранської території.

Одразу після новин з Вашингтона МЗС Ірану привітало припинення війни між двома сусідами, але одночасно висловило “занепокоєння щодо негативних наслідків будь-якої іноземної інтервенції, особливо поблизу своїх кордонів, яка може підірвати безпеку та стабільність регіону”. Анонімно іранські посадовці прямо говорили, що їм не подобається американська “опіка” над транспортним коридором, але поки Тегеран не має інструментів цьому перешкодити.

Більш відвертими були заяви радників верховного лідера Алі Хаменеї: так, Алі Акбар Велаяті пригрозив, що “з Росією чи без неї, Іран заблокує коридор, пролобійований Трампом на Кавказі”. Це дуже серйозна заява, що фактично означає готовність Ірану вжити активних дій – аж до можливих військових демонстрацій сили на кордоні – аби не допустити реалізації проекту TRIPP.

У минулому Іран вже проводив масштабні військові навчання на кордоні з Азербайджаном, натякаючи на незадоволення. Тепер же, з огляду на присутність США у схемі, Тегеран може вдатися до асиметричних методів: наприклад, активізувати контакти з вірменською опозицією, яка критикує передачу коридору під іноземний контроль, або стимулювати невдоволення серед місцевого населення Сюнікської області Вірменії (яка межує з Іраном) проти проекту.

Не можна виключати і більш радикальних кроків – як-то провокації чи диверсії на майбутніх об’єктах інфраструктури. Адже Іран розглядає розбудову транскавказького коридору як загрозу власним транзитним амбіціям: Тегеран активно просував альтернативний “Південний коридор” – залізничне сполучення через Іран і Вірменію до Грузії – і тепер побоюється, що він залишиться незатребуваним.

До того ж, посилення зв’язків Азербайджану з Туреччиною і Ізраїлем (Баку є союзником Єрусалима, що особливо болюче для Тегерана) створює для Ірану додаткові ризики. Тим не менш, безпосередньо перешкодити запуску TRIPP Іран навряд чи зможе, якщо проти цього виступить консолідований фронт США, ЄС, Туреччини та самих кавказьких країн.

У короткостроковій перспективі Іран радше зосередиться на дипломатичних кроках – вимагатиме прозорих умов використання коридору, можливо, домагатиметься права своїх компаній долучитися до консорціуму (аби мати вплив зсередини). Але Вашингтон навряд чи на це піде. Отже, мирна угода певною мірою ізолює Іран від процесів на Кавказі: Тегеран перетворюється з потенційного партнера для Єревана (яким був в роки ізоляції) на країну, яка опинилась “обабіч” нового магістрального шляху з Каспію в Європу і невдоволено спостерігає за посиленням позицій своїх геополітичних суперників.

Реакція міжнародних організацій та партнерів.

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), під егідою якої довгі роки тривали переговори (Мінська група), схвалила укладену домовленість і закликала сторони “зробити все можливе для встановлення миру”, заявивши про готовність підтримати будь-які зусилля заради стабільності. Водночас ОБСЄ довелося визнати нову реальність – Вірменія і Азербайджан офіційно звернулися з проханням розпустити структури Мінської групи, яка де-факто давно перестала функціонувати. Це ставить питання про подальшу роль ОБСЄ у регіоні: можливо, організація сфокусується на гуманітарних програмах (розмінування, допомога біженцям, моніторинг прав меншин), полишивши “високу політику” більшим гравцям.

НАТО привітало мирні домовленості. Речниця Альянсу Алісон Гарт опублікувала заяву, де зазначила:

“Ми вітаємо прогрес на шляху до миру між Вірменією та Азербайджаном і дякуємо президенту США Дональду Трампу за його внесок у мир”. Вона назвала угоду “значним кроком вперед у процесі нормалізації та загалом для регіональної безпеки”

пише редакція https://www.1lurer.am/

НАТО в цілому зацікавлене у стабільності на Південному Кавказі, адже цей регіон межує з Туреччиною – країною-членом блоку, а також знаходиться поблизу Чорноморського басейну, де Альянс протистоїть Росії. Мирна угода усуває потенційне джерело війни на південному фланзі НАТО і відкриває перспективу поглиблення партнерства Альянсу з Вірменією (яка раніше стримувалася російським фактором).

Вже відомо, що НАТО готує новий індивідуальний план співпраці з Єреваном, з акцентом на реформі оборонного сектору і зміцненні стійкості. Азербайджан і раніше був близьким партнером НАТО (участь у місіях, тренування), тож після зняття обмежень на військову допомогу ці зв’язки, ймовірно, ще зростуть.

Європейський Союз також позитивно відгукнувся про результати Вашингтонського саміту. Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн і голова Європейської Ради (станом на 2025 р. цю посаду обіймає Антоніу Кошта) зробили спільну заяву, у якій назвали угоду “історичною” і закликали швидко імплементувати всі її положення, щоб Вірменія та Азербайджан перейшли до “повноцінної нормалізації” відносин.

ЄС, який раніше виступав посередником у переговорах (шляхом зустрічей у Брюсселі під головуванням Шарля Мішеля), з одного боку, опинився в тіні американської ініціативи, але з іншого – отримав бажаний мир, котрий відкриває шлях для європейських інвестицій і проектів.

Європейці вже запропонували свою допомогу у відбудові звільнених територій Карабаху, розмінуванні, розвитку транспортної інфраструктури (зокрема, модернізації залізничної колії від азербайджанського міста Горадиз через Сюнік до Нахічевані, що є частиною коридору).

Крім того, мир на Кавказі полегшить реалізацію ініціативи Global Gateway – стратегії ЄС зі створення нових шляхів сполучення між Європою та Азією. ЄС вже розглядає можливість фінансування ділянки “Середнього коридору” через Каспійське море, Азербайджан, Вірменію і Чорне море для перевезення контейнерів з Китаю в Європу, як альтернативи російському маршруту через Транссибірську магістраль. Отже, Брюссель, попри певні ревнощі до ролі Трампа, у цілому підтримує новий формат врегулювання і планує бути активним бенефіціаром економічних змін, що настануть.

Окремі країни також привітали угоду. Велика Британія вустами міністра закордонних справ Девіда Леммі похвалила “сміливі кроки у Вашингтоні” керівництва обох країн і відзначила внесок Трампа.

Саудівська Аравія, Катар, Казахстан, Німеччина – всі випустили заяви зі схвальними оцінками, наголошуючи на історичності моменту і обіцяючи підтримку постконфліктного відновлення регіону (наприклад, Астана як союзник Баку готова ділитися досвідом реінтеграції територій, а Берлін запропонував експертів для реформ). Китай утримався від гучних заяв, обмежившись загальними фразами про важливість миру. Можливо, Пекін незадоволений тим, що США посилюються в регіоні, де проходять китайські проекти “Поясу і шляху”, але водночас китайські компанії не виключають участі у майбутньому консорціумі для коридору (наприклад, у будівництві залізниці або прокладанні інтернет-кабелів). Таким чином, міжнародна спільнота здебільшого зустріла звістку з оптимізмом і полегшенням, за винятком тих гравців (Росія та Іран), чиї позиції потенційно послаблюються новим статус-кво.

Економічні наслідки: інфраструктурні проекти, торгівля, інвестиції та енергетика

Мирна угода відкриває перед Вірменією та Азербайджаном величезні економічні можливості, які раніше блокувалися конфліктом. Південний Кавказ – це регіон із вигідним географічним розташуванням на перехресті шляхів між Чорним та Каспійським морями, Європою та Азією. Проте десятиліття закритих кордонів та ворожнечі перетворили його на глухий кут для багатьох транспортних маршрутів. Тепер ситуація має змінитися кардинально. Аналітики відзначають, що мирна угода здатна “трансформувати Південний Кавказ – енергоносний регіон між Росією, Європою, Туреччиною та Іраном, який сьогодні пронизаний нафто- і газопроводами, але розділений закритими кордонами та конфліктами”. Відкриття коридору TRIPP та інших шляхів сполучення – це розблокування регіону, повернення його історичної ролі транзитного моста між Сходом і Заходом.

Передусім, реалізація транзитного коридору TRIPP принесе низку конкретних інфраструктурних проектів. Планується будівництво сучасної автомагістралі та відновлення залізничної колії по маршруту: від азербайджанського міста Горадиз через Мегрі (південь Вірменії) до Нахічевані, а звідти – до турецького кордону і далі на захід.

Залізниця на цій ділянці існувала ще за СРСР, але не використовувалася з 90-х років; тепер її відновлення дасть змогу прямим потягам курсувати з Баку через Вірменію до Туреччини.

Крім того, енергетична складова: консорціум розглядає можливість прокладання вздовж коридору нового газопроводу та нафтопродуктопроводу, які з’єднають Азербайджан (багатий на газ і нафту) з Нахічеванню і Туреччиною. Це доповнить наявні маршрути експорту енергоресурсів (зараз азербайджанський газ потрапляє до Туреччини по Південному газовому коридору через Грузію). Новий трубопровід може підвищити гнучкість і надійність постачання, а також дати доступ до азербайджанського газу Вірменії, яка наразі майже повністю залежить від російського “Газпрому”.

Ще одна лінія – волоконно-оптичний кабель, що забезпечить швидкісний інтернет-трафік між Європою та Азією через Кавказ, що цікаво глобальним ІТ-корпораціям. Отже, TRIPP – це не просто дорога, а цілий комплекс інфраструктури, покликаний стимулювати торгівлю і зв’язок на просторі від Каспію до ЄС. Недарма один з американських чиновників назвав цю ініціативу “перехрестям миру”, яке буде розвиватися коштом комерційних інвестицій і водночас служитиме політичній стабільності на південному Кавказі.

Регіональна торгівля та логістика отримають потужний імпульс. Вперше з 1990-х років відкриються прямі транспортні сполучення: між Вірменією та Азербайджаном (дороги з Єревану до Баку через територію Карабаху або вздовж кордону, залізниця Єреван–Баку), між Вірменією та Туреччиною (з Єревану до Карсу) і, що дуже важливо, між усіма трьома країнами Південного Кавказу разом узятими.

До цього часу торгівля в регіоні була викривленою: Вірменія через блокаду не торгувала з Азербайджаном і Туреччиною, а обсяг вірмено-азербайджанського товарообігу дорівнював нулю. Тепер же підписано домовленість про взаємне зняття торговельних бар’єрів і запуск режиму вільного транзиту територіями одна одної. Це означає, що вантажівки з Туреччини зможуть їхати до Баку через Вірменію, а фури з Ірану – до Чорного моря через Вірменію і Грузію, і навпаки. Деякі з цих маршрутів вже існували за часів СРСР і навіть раніше (напряму з Персії до Чорного моря через Єреван), але з 90-х років були недоступними.

Тепер їх планують “повністю розблокувати” – так формулюється у тексті угоди. Уже незабаром очікується відкриття залізничної гілки Баку–Єреван через Нахічевань (в рамках коридору TRIPP): як повідомили в уряді Вірменії, протягом 2024 року було відновлено перші відрізки цієї колії на вірменській території, які не використовувалися 30 років. Після модернізації шлях дозволить перевезення вантажів і пасажирів – наприклад, туристи зможуть сісти на потяг в Баку і за кілька годин дістатися Єревану або Тбілісі. Це докорінно змінить економічну динаміку регіону, стимулюючи розвиток сектору послуг, перевалки вантажів, логістичних центрів.

Інвестиції та економічне зростання.

Досягнення миру відкриває для обох країн доступ до ширших ринків капіталу. Вже зараз уряд Вірменії повідомляє про підвищений інтерес західних інвесторів – багато компаній з США, Європи, Близького Сходу виявляють бажання вкладати гроші у проекти у Вірменії, щойно зник ризик війни. Сфера охоплює від будівництва доріг і тунелів до розвитку готельного бізнесу, IT-парків та сільського господарства. Азербайджан, маючи значні нафтогазові доходи, сам планує інвестувати у Вірменію як жест доброї волі – зокрема, азербайджанські бізнесмени цікавляться покупкою виноградників і виноробних підприємств у Вірменії, що може стати першим випадком таких економічних інтеграцій за десятиліття.

Зі свого боку, Баку очікує, що зняття санкційних обмежень (наприклад, ембарго на постачання озброєнь) та загальне потепління відносин із Заходом приверне до Азербайджану ще більше західних інвестицій в енергетику, нафтохімію, транспортування газу, відновлювальні джерела енергії (в Азербайджані є великий потенціал вітрової та сонячної енергетики на звільнених карабаських територіях). Американські та європейські компанії тепер можуть заходити сюди без оглядки на політичні ризики. Як відзначила радниця з санкційної політики Університету Лойоли Тіна Долбая, “Кавказ довго був сліпою зоною для санкційної політики Заходу. Формальний мир створює платформу для того, щоб Захід взаємодіяв із Вірменією та Азербайджаном… і перекрив шляхи обходу санкцій” (маючи на увазі російські спроби використати регіон для обходу санкцій) за посиалнням reuters.com. Тобто, інвестуючи сюди, Захід одночасно інтегрує ці країни у свою економічну систему і відриває від російської фінансової системи.

Енергетичний сектор заслуговує окремої уваги.

Азербайджан – давній постачальник вуглеводнів до Європи (через нафтопровід Баку–Тбілісі–Джейхан та газопровід TANAP–TAP до Італії). Зняття військової напруженості створює нові перспективи: зокрема, розглядається проект експорту електроенергії з Каспію до Європи. 2023 року Азербайджан, Грузія, Румунія та Угорщина уклали угоду про прокладання підводного кабелю через Чорне море для передачі “зеленої” електроенергії з Кавказу до ЄС.

Вірменія після мирної угоди отримала шанс приєднатися до цих схем, щоб імпортувати дешевшу електроенергію або передавати свою (вірменські ГЕС та сонячні станції мають надлишкові потужності в певні періоди). Крім того, Вірменія зможе диверсифікувати джерела енергоносіїв: раніше вона майже повністю залежала від російського газу, але тепер, за домовленостями, Азербайджан забезпечуватиме поставки природного газу до Вірменії по новому трубопроводу на пільгових умовах (ймовірно, за цінами нижчими від ринкових, як жест доброї волі). Це не тільки економічна, а й політична зміна – Єреван перестане бути заручником “газового крану” Кремля, якщо зможе отримувати пальне від сусіда.

Також з’являються плани будівництва нафтопереробного заводу на півночі Вірменії за участі азербайджанського капіталу, щоб переробляти каспійську нафту і продавати паливо на внутрішньому ринку Вірменії та в Грузії. З іншого боку, Азербайджан розраховує за підтримки США збільшити видобуток газу на нових родовищах, знаючи, що європейські споживачі зараз шукають заміну російському газу. Укладений мир робить такі плани більш реалістичними, оскільки знижується загальний рівень військових ризиків для інфраструктури.

Розблокування комунікацій також матиме позитивний ефект для сусідніх країн. Грузія, хоча і осторонь конфлікту, теж отримає вигоду від збільшення транзиту через Кавказ. Зараз більшість вантажів з Азербайджану до Туреччини йшла через грузинську територію (трансгрузинська магістраль і залізниця Баку–Тбілісі–Карс). З відкриттям маршруту через Вірменію частина потоків піде туди, але загальний обсяг торгівлі настільки зросте, що вистачить усім шляхам.

Грузинські чорноморські порти (Поті, Батумі) очікують збільшення перевалки вантажів, адже тепер і Вірменія, і Азербайджан спокійно зможуть користуватися ними для експорту-імпорту (раніше Баку створював перешкоди для вірменських вантажів). До того ж, Грузія може стати ключовою ланкою іншого великого маршруту – Північ-Південь (із Росії через Кавказ до Ірану).

Якщо Росія не зможе напряму впливати на Баку та Єреван, можливо, Москва робитиме ставку на цей шлях через Грузію, аби зберегти хоч якийсь транзитний контроль (вже зараз будується нова ділянка російсько-грузинської дороги через Дар’яльську ущелину). Проте, чи захоче Тбілісі грати в російські ігри – питання, адже мир на Кавказі радше підштовхне Грузію теж дивитися в бік Заходу.

Підсумовуючи, економічний вимір угоди 2025 року не менш значущий, ніж політичний. Країни отримують шанс переключити ресурси з військових витрат на розвиток, торгівлю та інвестиції. Як зазначив один з експертів, угода “дає старт відновленню торговельних маршрутів, що лежали в руїнах з початку 1990-х”. Це може спричинити справжній бум регіональної економіки.

За прогнозами МВФ, при збереженні миру зростання ВВП Вірменії в наступні 5 років може пришвидшитися до 7-8% щорічно (проти 5% у середньому раніше), а Азербайджан зможе вийти на стабільне зростання 3-4% навіть за умов коливання цін на нафту, оскільки з’являться нові несировинні сектори. Інтеграція ринків двох країн (разом близько 12 млн населення) створить більший простір для бізнесу, пожвавить конкуренцію і інновації. Виграє і споживач – ціни на деякі товари знизяться, коли вони поїдуть напряму, а не кружними шляхами.

Звісно, реалізація всіх економічних планів залежатиме від того, наскільки ретельно сторони виконуватимуть угоду і наскільки активними будуть інвестори. Але на даний момент і Вірменія, і Азербайджан декларують рішучість відкрити “нову главу економічного процвітання”. Як сказав секретар Ради безпеки Вірменії, “ми відкриваємо нову світлу главу в історії Вірменії”, маючи на увазі кінць ізоляції Сюніка та перетворення країни на транзитний вузол.

Аналогічно, в Азербайджані говорять про шанси створити “коридор дружби і співробітництва” замість лінії фронту. За оцінками Центру економічних досліджень (Баку), навіть часткова реалізація проектів (дороги і залізниця) додасть до ВВП Азербайджану +1,5% щороку, а Вірменії – до +3%, не кажучи про побічні ефекти у вигляді трансферу технологій і зростання туризму.

Прогноз на 10–20 років: майбутнє Південного Кавказу та ймовірність тривалого миру

Мирна угода 2025 року закладає основу для нової геополітичної реальності на Південному Кавказі. Якщо домовленості успішно втілюватимуться, то через 10–20 років регіон може докорінно змінитися – від “порохової діжки” пострадянського простору до процвітаючого транспортно-економічного хабу між Європою та Азією.

Геополітична ситуація на Південному Кавказі

Геополітична ситуація на Південному Кавказі в перспективі 2035–2045 років бачиться більш стабільною і про-західною, ніж це було раніше. Припинення війни позбавляє зовнішніх гравців (насамперед Росію) можливості маніпулювати конфліктом задля впливу. Обидві кавказькі республіки, з великою імовірністю, продовжать курс на зменшення залежності від Москви. Вірменія, розчарована поведінкою Росії, вже почала інтегруватися у західні структури – приміром, подала заявку на участь у військових навчаннях з країнами НАТО, підписала нову розширену угоду з ЄС про партнерство.

У середньостроковій перспективі можна очікувати виходу Вірменії з очолюваних РФ організацій – Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) та Євразійського економічного союзу – якщо вони перестануть приносити користь. Замість цього Єреван може активізувати співпрацю з НАТО у форматі індивідуального партнерства, а з ЄС – прагнути угоди про зону вільної торгівлі чи навіть статусу кандидата на вступ (хоча це поки далека перспектива).

Азербайджан, хоч і автократична держава, теж має стимули зближуватися із Заходом: з одного боку, щоб диверсифікувати експорт енергоносіїв і залучити нові технології, з іншого – щоб балансувати зростання впливу Туреччини, не стаючи від неї залежним. США вже натякнули, що не проти бачити Баку серед учасників “Авраамових угод” на Близькому Сході – тобто офіційно нормалізувати його відносини з Ізраїлем і, можливо, навіть розмістити в Азербайджані елементи системи безпеки проти Ірану. Якщо це станеться, Азербайджан ще міцніше увійде в орбіту американських союзників.

Одним словом, через 10 років після угоди можна прогнозувати значне зменшення російської військово-політичної присутності у Вірменії (аж до виведення 102-ї російської бази з Гюмрі і заміни її на консультативну місію НАТО) та зростання ролі США і ЄС як гарантів безпеки та розвитку.

Майбутнє Вірменії.

Для Єревана мир з Азербайджаном – це шанс переорієнтувати країну із стану “фортеці в облозі” на модель відкритої економіки. Якщо вдасться уникнути внутрішніх потрясінь (реваншу опозиції, яка критикує угоду), то за 10 років Вірменія може стати набагато сильнішою у фінансовому та технологічному плані. Відкритий кордон з Туреччиною та Азербайджаном означатиме приплив інвестицій, розвиток туристичного сектору (уявімо, що турист з Баку зможе поїхати в Єреван на вихідні, а з Єревана – до Стамбула поїздом), зниження цін на багато товарів завдяки конкуренції. Вірменські виробники зможуть вийти на азербайджанський ринок в 10 млн споживачів, а через нього – і на ринки тюркських держав.

Стримуючим фактором можуть бути все ще напружені настрої населення: багато вірмен досі сповнені гніву через втрату Карабаху і можуть бойкотувати будь-яку співпрацю з азербайджанцями. Але за одно покоління, якщо мир збережеться, молодь вже не матиме травми війни і, ймовірно, буде налаштована більш прагматично та дружньо. На міжнародній арені Вірменія може перетворитися з фактично ізольованої країни (раніше лише два з чотирьох сусідів мали з нею відкритий кордон) на активного члена регіональних ініціатив.

Не виключено, що Вірменія, Азербайджан і Грузія створять тристоронній формат співробітництва на зразок “Ассоціації Південнокавказьких держав”, щоб разом просувати свої інтереси перед більшими гравцями (ЄС, Китаєм, Росією). Для Вірменії критично важливо буде зберегти підтримку діаспори – наразі впливові вірменські громади у Франції, США, Росії скептично ставляться до угоди, вважаючи її капітуляцією. Але якщо мир принесе процвітання Вірменії, діаспора може змінити думку і спрямувати ресурси на розвиток батьківщини.

Майбутнє Азербайджану.

Азербайджан вийшов з конфлікту переможцем: він відновив територіальну цілісність і добився бажаного коридору. Наступні 10–20 років для Баку – це період можливостей закріпити своє лідерство у регіоні. Авторитарний режим Алієва, ймовірно, і надалі утримуватиме владу (можливо, за цей час відбудеться транзит до його спадкоємців), але вже без тягаря війни. Азербайджан активно розвиватиме звільнені території Карабаху – станом на 2025 рік там майже нікого з цивільних не залишилося, тож Баку заселяє регіон переселенцями, розбудовує нові міста і агропромислові зони.

За 20 років колишній Карабах може повністю інтегруватися в азербайджанську економіку як важливий сільськогосподарський і гірничодобувний регіон (там є родовища міді, золота). Нахічевань, раніше відрізана, тепер стане жвавою транзитною гаванню – можна прогнозувати будівельний бум у цьому ексклаві, розвиток логістичних парків, можливо, навіть створення там офшорної зони для торгівлі між Сходом і Заходом. У зовнішній політиці Азербайджан лавіруватиме між США, Туреччиною, ЄС і Китаєм, прагнучи витягти економічну вигоду і не стати надмірно залежним від жодного. З Росією відносини, швидше за все, залишатимуться прохолодними – довіра підірвана, та й потреби великої в РФ вже немає.

Можливо, за 10 років Баку навіть зменшить обсяги закупівлі російської зброї на користь західних або турецьких аналогів. Однією з найбільших змін може стати покращення іміджу Азербайджану на Заході: раніше його сприймали як агресора (через наступ 2020 і 2023 рр.), але якщо Алієв дотримається слова і буде співпрацювати заради миру, то поступово негатив піде в минуле.

Баку вже робить символічні жести – наприклад, відновлює вірменські храми в Карабаху (щоб показати повагу до вірменської спадщини) або пропонує вірменському бізнесу брати участь у проектах у себе. Якщо ці кроки продовжаться, через 20 років можна уявити навіть ситуацію, що етнічні вірмени (можливо, нащадки тих, хто виїхав) повернуться жити до Карабаху під азербайджанську юрисдикцію – але для цього Баку має довести, що гарантуватиме їхні права та безпеку.

Майбутнє Нахічевані.

Нахічевані азербайджанський ексклав, де мешкає ~450 тис. осіб, довгий час був ізольований між Вірменією та Іраном. З запуском коридору Нахічевань може стати ключовим транспортним вузлом. Через неї проходитиме велика частина вантажів з Азербайджану в Туреччину та назад. Це означає нові робочі місця, розвиток сфери послуг, зростання цін на землю тощо. Місцева влада вже оголосила плани створити вільну економічну зону у Нахічевані, щоб залучати компанії, які торгуватимуть між двома континентами. Історично цей регіон був досить бідний і дотувався з Баку; через 10 років, можливо, Нахічевань стане “транспортним серцем” країни і генератором прибутків. До того ж, інтеграція Нахічевані зі “великою землею” зменшить ризики сепаратизму чи нестабільності там – місцеві жителі почнуть відчувати себе більш зв’язаними з рештою країни.

Вплив на Росію, Грузію та Іран через 10–20 років.

Якщо мирний процес піде за планом, то Росія в перспективі залишиться великим сусідом, але без прямих важелів на Кавказі. Для Кремля це означатиме втрату ще одного плацдарму після потенційної поразки в Україні (якщо така станеться). Російські політики, ймовірно, й надалі намагатимуться вносити розкол між Вірменією і Азербайджаном – наприклад, підігрівати історичні образи через свої медіа чи підтримувати радикальні групи (як-то вірменських націоналістів, які не визнають Карабах азербайджанським).

Але ефективність цих дій буде сумнівною, якщо уряди двох країн міцно стануть на шлях співробітництва. Москва може змістити акценти на інші регіони – приміром, активізувати підтримку своїх клієнтів в Абхазії і Південній Осетії (окупованих територіях Грузії) або в Молдові, щоб продемонструвати, що вона ще здатна диктувати умови десь. Проте загальна тенденція – зменшення ролі Росії в Закавказзі – навряд чи обернеться назад у найближчі 20 років, хіба що в разі повного краху нинішніх домовленостей (що наразі малоймовірно, з огляду на широке міжнародне підґрунтя угоди).

Грузія, як згадано, потенційно виграє від стабільності і відкриття комунікацій. Однак для неї є і ризики: втративши статус єдиного коридору між Азербайджаном і Туреччиною, Грузія муситиме підвищувати конкурентоздатність своїх маршрутів, інвестувати в інфраструктуру, щоб потоки не обійшли її стороною. У Тбілісі вже заявили, що вітають мир, але слідкуватимуть, аби, наприклад, трубопроводи через Вірменію не зменшили транзит через Грузію.

Через 10 років, якщо Вірменія та Азербайджан будуть успішно співпрацювати, Грузія, можливо, приєднається до їхніх проектів (наприклад, прокладання другої нитки нафтопроводу до Джейхана або будівництва трансчорноморського кабелю). Геополітично Тбілісі теж може зробити крок на Захід – особливо якщо Росія ослабне і перестане становити гостру загрозу. Не виключено, що до 2030-х років, маючи мирних сусідів на півдні, Грузія пожвавить прагнення до членства в НАТО та ЄС, що раніше гальмувалося з остраху провокації Москви.

Іран через 20 років – велике питання, багато залежить від внутрішньої ситуації (можлива зміна режиму) і відносин із Заходом. Якщо нинішня теократична влада збережеться і відносини з США залишаться ворожими, то Іран, швидше за все, й надалі позиціонуватиме себе як противник американської присутності на Кавказі. Можна прогнозувати, що Тегеран з усіх сил намагатиметься нівелювати значення коридору TRIPP: наприклад, активно розвиватиме свій власний маршрут через Іран (з Азербайджану до Вірменії і далі в Грузію) як альтернативу, пропонуючи кращі умови перевезень або дешевший бензин транзитникам.

Іран вже будує залізницю до свого кордону з Вірменією; якщо вона буде готова, то Вірменія матиме і південний вихід. Тож у майбутньому може виникнути конкуренція між “американським” та “іранським” коридорами. Втім, за сприятливого сценарію, Іран сам може долучитися до регіональної співпраці – особливо якщо зміниться політична лінія.

Примирення Вірменії та Азербайджану прибирає одну з причин напруги з Іраном: Тегеран раніше боявся зміни кордонів, але тепер суверенітет Вірменії над Сюніком збережено, а значить, і спільний кордон Ірану з Вірменією (важливий для Ісламської Республіки) залишається недоторканим. Більше того, Іран може спробувати скористатися економічними вигодами миру – наприклад, іранські компанії вже зараз заходять у Карабах для участі в реконструкції; можливо, через десятиліття Іран матиме нормальні торгівельні відносини і з Баку, і з Єреваном, не обтяжені потребою обирати чиюсь сторону.

Але це – оптимістичний сценарій для підвенного Кавказу. Песимістичний полягає в тому, що Тегеран продовжить таємно шкодити: підтримувати радикалів, накопичувати війська на кордоні “на випадок війни”, проводити інформаційні атаки. Іранські спецслужби мають давні зв’язки в обох країнах (там є шиїтські спільноти, особливо в Азербайджані), і цілком можуть їх задіяти для тиску, якщо політично Іран почуватиметься загнаним в кут.

Прогноз ймовірності тривалого миру.

Головне питання Миру – чи витримає угода випробування часом, чи не повториться через кілька років нова війна? Історія конфлікту дає підстави для обережного прогнозу. Як зауважує оглядач International Crisis Group Олєся Вартанян, Вірменія та Азербайджан “мають значно довшу історію провалених переговорів та насильницьких ескалацій, ніж мирних рішень”.

Без належного контролю і постійного залучення з боку США та інших партнерів, “питання може знову зайти в глухий кут, збільшуючи шанси нової напруги”, попереджає експерт reuters.com.

Збереження миру вимагатиме політичної волі лідерів обох країн і механізмів запобігання різним інцидентам. На щастя, частина таких механізмів вже передбачена: планується створити спільну вірмено-азербайджанську комісію з безпеки кордонів за участі міжнародних спостерігачів, яка оперативно вирішуватиме прикордонні спори. США пообіцяли залишатися у великій “в грі” – Вашингтон, за словами чиновників, розглядає кавказький кейс як пріоритет і не збирається “кинути його напризволяще після підписання”. Це означає інституціоналізацію американської присутності – ймовірно, відкриття американського офісу чи навіть невеликої бази уздовж коридору TRIPP для моніторингу (деякі джерела згадують, що охороною коридору може займатися приватна військова компанія із США або миротворчий контингент, сформований з союзників по НАТО – наразі це уточнюється).

Внутрішня політика теж відіграватиме роль. У Вірменії позиції прем’єра Пашиняна, попри критику, залишаються достатньо сильними: опозиція не змогла його скинути у 2024 році, і якщо економіка почне зростати завдяки миру, популярність влади відновиться.

В Азербайджані авторитарний режим забезпечує наступність курсу – Алієв править вже 20 років і готує спадкоємця, тож різких відхилень від угоди не передбачається. Зрештою, обидві країни втомилися від війни. За три з половиною десятиліття конфлікт виснажив народи морально й матеріально. Нове покоління азербайджанців і вірмен, можливо, захоче жити як сусіди без постійного страху. Невеликою проекцією на майбутнє може служити приклад балканських країн – Боснії, Сербії, Хорватії – які теж пройшли через жахливі війни в 1990-х, але за 20–25 років зуміли налагодити відносини і тепер разом прагнуть вступити до ЄС. Звісно, на Кавказі свої реалії, але мирна угода 2025 року дає надію, що регіон нарешті розірве порочне коло ворожнечі.

Висновуючи, можна сказати, що 2025 рік став поворотним моментом для Південного Кавказу. Історичні суперники зайшли далі, ніж будь-коли раніше, на шляху до примирення. Підписана у Вашингтоні угода – це лише початок довгого шляху, на якому будуть і труднощі, і виклики. Але фундамент закладено: війна офіційно завершена, кордони відкриваються, міжнародні гравці гарантують підтримку.

Як зазначив Дональд Трамп під час церемонії підписання угоди, «35 років вони воювали, а тепер вони друзі надовго» (The Guardian).

Якщо цей фундамент вдасться укріпити і збудувати на ньому нову систему відносин, то через 10–20 років Південний Кавказ може перетворитися з арени конфліктів на простір миру та співробітництва – справжній “маршрут миру і процвітання”, як символічно названо коридор TRIPP. Вірменія та Азербайджан мають унікальний шанс написати “кращу історію, ніж та, що була в минулому” і нинішні кроки дозволяють обережно сподіватися, що ця історія буде історією тривалого миру.

Джерела:

Американське інформагентство AP News – apnews.com; британська The Guardian – theguardian.com; агентство Reuters – reuters.com; журнал Politico – politico.com; RFE/RL (Radio Free Europe/Radio Liberty) rferl.org; аналітична платформа Carnegie Endowment – carnegieendowment.org; телеканал Al Jazeera – aljazeera.com та інші.