Микола Куліш: Розстріляний Сталіним за Українську Мову
Микола Куліш — це ім’я, яке уособлює боротьбу української інтелігенції за національну ідентичність, право на існування рідної мови та культури в умовах жорстокого тоталітарного режиму. Видатний драматург, автор гостросоціальних і сатиричних п’єс, він став голосом свого покоління, яке прагнуло відродити Україну в культурному та духовному вимірі. Однак за цю боротьбу Куліш заплатив найвищу ціну – Життя
У період сталінських репресій 1934-1938, коли знищення української культури стало систематичним і планомірним, Куліш опинився серед тих, хто не зміг примиритися з русифікацією та утиском національної української мови. Його творчість, пройнята любов’ю до українського слова, викликала люту ненависть у радянського режиму. За любов до всього українського – його було ув’язнено, піддано катуванням і зрештою розстріляно в Сандармосі 1937 році разом із сотнями інших представників української інтелігенції.
Сьогодні, на передодні прем’єри «Мина Мазáйло» поговоримо про життя, творчість і трагічну смерть Миколи Куліша, який став символом боротьби за українську мову і культуру. Через його долю ми побачимо, як сталінський терор намагався викорінити українське слово, але не зміг знищити його силу і як це важливо для майбутніх поколінь.
Микола Гурович Куліш – біографія
Микола Гурович Куліш (18 грудня 1892, с. Чаплинка, Таврійська губернія — 3 листопада 1937, урочище Сандармох, Карельська АРСР) — видатний український драматург, письменник та громадський діяч, один із найяскравіших представників “Розстріляного відродження”.
Микола Гурович Куліш народився 18 грудня 1892 року в селі Чаплинка Таврійської губернії (сучасна Херсонська область). Сім’я була сільською і жила в надзвичайно скрутних умовах, характерних для більшості українських родин того часу. Його рід по материнській та батьківській лінії був бідним, але працьовитим і глибоко прив’язаним до рідної землі.
Батьки та сім’я
Батько, Гурій Антонович Куліш, був звичайним селянином-наймитом. Його життя минало в тяжкій праці на полях. Мати, Килина Омелянівна, вела господарство та виховувала дітей. Попри бідність і неписьменність, мати мала сильний вплив на формування характеру Миколи. Вона вирізнялася винятковою моральною силою, яка допомогла родині вистояти в непростих життєвих обставинах.
У родині було багато дітей, і Микола з раннього дитинства розумів, що здобуття освіти — це шанс вирватися з нужденного побуту. Водночас бідність родини стала для нього джерелом натхнення. Дитинство, проведене серед простих людей, глибоко вкарбувалося в його душу і згодом стало важливим джерелом сюжетів для його творчості.
Тяжке дитинство
Через брак коштів Куліш не міг отримати стабільної освіти в ранньому віці. Проте його природна допитливість і бажання вчитися виділяли його серед однолітків. У біографічних згадках зазначається, що він навчався читати й писати самостійно ще до школи. Згодом, завдяки сприянню сусідів і знайомих, Микола отримав можливість вступити до початкової школи в Чаплинці.
Ще в дитячі роки майбутній драматург захоплювався народними піснями, легендами, звичаями. Ці елементи української культури та повсякденного життя заклали основи його майбутньої літературної творчості. Він спостерігав за життям простих людей, розумів їхні радощі й страждання, які згодом яскраво змалював у своїх п’єсах.
Благодійники, які допомогли розкритися таланту
Варто згадати про місцевих учителів і меценатів, які побачили в юнакові талант і бажання вчитися. Один із таких людей, власник хутора неподалік від Чаплинки, вирішив фінансово підтримати Миколу. Це дозволило йому продовжити освіту в Олешківському міському училищі, де він виявив неабиякий інтерес до літератури та драматургії.
Перші спогади про творчість
Сам Микола згадував, як у дитинстві часто мріяв про “більший світ”, який лежить за межами рідного села. Він писав:
“Життя наше було, як та порожня долина: без дерева, без хати, лише з поривом вітру, який нагадує, що там, за видноколом, є щось інше, недосяжне. Але я завжди знав, що колись я туди піду”.
Усе це дитинство — сповнене нестатків, але багате на внутрішні спостереження та прагнення до знань — стало фундаментом для його майбутньої творчості, насиченої зображенням трагізму людської долі, соціальної несправедливості та боротьби за право бути почутим.
Прізвище Куліш: символ народності та боротьби
Прізвище “Куліш”, яке носив Микола Куліш, має глибокі корені в українській культурі. Воно походить від назви традиційної страви, яка символізує простоту та життєдайність. Як і страва куліш, творчість Миколи була зрозумілою кожному, але насиченою глибоким змістом, що живив національну свідомість. Його прізвище немов підкреслювало його зв’язок із народом і рідною землею.
У своїх п’єсах Куліш, як і страва, яку символізує його ім’я, збирав найкращі складники української культури — гумор, сатиру, гострі соціальні теми. Він говорив мовою простих людей, але зачіпав глобальні питання національної ідентичності та боротьби за українську мову.
Прізвище Куліш, зі своїм “селянським” звучанням і асоціаціями з народною культурою, стає потужним символом його боротьби за українське. Воно нагадує про єдність та силу нації, яку він віддано захищав у своїй творчості, навіть ціною життя.
Перервана юність: Куліш і війна
Молодість Миколи Куліша, як і його покоління, була розірвана вибухами Першої світової війни. Замість книжок і театральних афіш його будні наповнилися шумом фронту, запахом пороху й гіркотою втрат. Там, у холодних окопах, він тримав не перо, а гвинтівку, але навіть серед жахів війни в його душі жила література. У вільні хвилини він писав, записував історії своїх товаришів і обмірковував сюжети майбутніх п’єс, які ще тільки чекали на своє втілення.
Повернувшись із війни, Микола був іншим — загартованим і дорослим. Його не полишала думка, що саме слово може змінити світ. Він повернувся до рідних Олешок, де почав працювати в “Просвіті”, організовуючи освітні заходи й популяризуючи українську мову. Цей період став початком його шляху як письменника і громадського діяча.
Харків: знайомство з майбутніми титанами
Коли Микола Куліш приїхав до Харкова, це місто вже пульсувало енергією культурного вибуху. У 1920-х роках Харків був не лише столицею радянської України, але й магнітом для митців, інтелектуалів та революціонерів духу. Це був час, коли слово ставало зброєю, а мистецтво — полем битви за національну ідентичність.
У цьому середовищі Куліш познайомився з Миколою Хвильовим, чиї маніфести про “азіатський ренесанс” і віру в українське слово стали дороговказом для цілого покоління. Їхні довгі розмови часто тривали до світанку. Хвильовий бачив у Кулішеві споріднену душу, яка, як і він, розуміла, що література — це не просто тексти, а інструмент боротьби. Він згадував:
“Микола був людиною, яка не боялася заглядати в саму суть речей. Він розумів, що наша культура — це не щось похідне, а основа для нового світу”.
Ще однією знаковою постаттю в житті Куліша став Лесь Курбас, засновник театру “Березіль”. У їхньому творчому союзі народжувалися новаторські вистави, які ставали викликом для глядачів і владної системи. Коли Курбас уперше прочитав рукопис “Народного Малахія”, він відразу зрозумів, що це буде прорив:
Їхня співпраця досягла вершини в постановці п’єси “Мина Мазайло”. Глядачі сміялися й аплодували, але десь у залі завжди сидів чиновник НКВС, який бачив у виставі більше, ніж просто комедію. Для влади ця п’єса стала доказом “неблагонадійності” Куліша й Курбаса.
Творчий Харків як символ епохи
У Харкові Микола Куліш став не просто драматургом, а частиною кола, яке змінювало обличчя української культури. Разом із Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, Майком Йогансеном, Валер’яном Підмогильним він творив нову Україну — інтелектуальну, сміливу, вільну. Але ця свобода мала свою ціну.
Їх називали “Розстріляним відродженням”, але у 1920-х вони ще не знали, яка доля їх чекає. У Харкові звучали ідеї, які пізніше замовкли під гнітом репресій. Але поки вони говорили, цей голос лунав на всю Україну, і Микола Куліш був одним із тих, хто піднімав його найвище.
Творчість Миколи Куліша: між драмою часу та боротьбою за українське слово
На сцені української культури Микола Куліш постав не просто як автор п’єс — він став літописцем своєї епохи. Його творчість народжувалася з болю часу, з надій народу, із нескінченної любові до українського слова. У кожній його п’єсі пульсує дух боротьби: за ідентичність, за справедливість, за право бути почутим.
Микола Куліш увійшов у літературу не як творець вигаданих світів, а як хроніст свого часу, який бачив біль і боротьбу, спустошення і надію. Його творчість, глибоко вкорінена в українську дійсність, звучала як голос нації, яка шукала себе у вирі змін.
Першим кроком до цієї літературної величі стала п’єса “97”. Написана у 1924 році, вона стала справжнім викликом для тогочасного театру. Куліш не оминув найболючіших тем свого часу — голоду, розколу в сільській громаді, розпачу та боротьби за виживання. На сцені оживали люди, яких глядачі могли впізнати серед сусідів чи навіть у собі. Справжньою майстерністю драматурга було те, як він поєднав трагізм із теплотою людських стосунків, показуючи, що навіть у найгірших обставинах людяність має значення. Ця п’єса принесла Кулішу визнання, але також і перші підозри з боку влади: правда, яку він показував, не завжди співпадала з офіційним баченням.
Проте найбільший резонанс мала його сатира “Мина Мазайло”. Написана у 1929 році, ця п’єса стала гострим і влучним віддзеркаленням мовної політики Радянського Союзу. Головний герой, Мина, мріє змінити своє “селянське” прізвище, щоб здобути “респектабельність” у міському середовищі. Сміх, що лунав у залі під час вистави, був гірким, бо за сатирою Куліша ховалася трагічна правда про людей, які зрікаються свого коріння. Лесь Курбас, який поставив цю п’єсу на сцені “Березоля”, згадував, як після кожної вистави до нього підходили люди зі сльозами на очах:
“Вони казали, що впізнали себе, що впізнали свій біль. А це і є справжній театр”.
У творчості Куліша гумор завжди був лише оболонкою для серйозних ідей. У його “Патетичній сонаті” сміх поступається місцем трагічному роздуму над зрадою ідеалів революції. Це була драма, яка не залишала байдужим нікого. Зал глядачів мовчав, ніби кожне слово п’єси залишало глибокий шрам у їхніх душах.
Сам Куліш не писав для розваги. Він вірив, що театр має змінювати людей, ставити перед ними незручні запитання. У Харкові, культурній столиці України того часу, він опинився в середовищі, яке надихало на великі звершення. Разом із Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, Валер’яном Підмогильним він формував нову українську літературу. Це було товариство, де кожен рядок, кожна сцена ставала викликом до мислення.
Микола Хвильовий казав про Куліша:
“Він не писав слів — він виковував їх, як коваль виковує зброю. Кожне його слово било в серце правди”.
А Лесь Курбас, який був не лише другом, а й найкращим інтерпретатором його п’єс, бачив у ньому людину, здатну торкнутися душі кожного глядача:
“Куліш показував те, що ми самі боялися побачити. Він змушував думати, і це була його найбільша сила”.
Творчість Миколи Куліша була надто сильною, щоб залишитися непоміченою. Його п’єси не просто ставили на сцені — їх обговорювали, про них сперечалися, їх забороняли. Куліш писав правду, і ця правда дратувала тих, хто намагався побудувати світ на брехні. Але саме завдяки цій правді він залишився голосом свого часу — голосом, що звучить і сьогодні.
“Мина Мазайло” — сміх крізь сльози
У 1929 році Микола Куліш написав “Мина Мазайло” — сатиричну комедію про мовну політику в Україні запроваджену Сталіним. Це була не просто п’єса, а відчайдушний виклик радянській системі на чолі із Сталіним, яка намагалася стерти українську ідентичність. Мина, головний герой, мріє змінити своє “селянське” прізвище, аби здобути “поважний вигляд” у міському середовищі. Його трагедія — у відмові від самого себе.
Твір “Мина Мазайло” був не просто комедією, а дзеркалом, у якому українське суспільство побачило свою болючу боротьбу між самозреченням і збереженням власної ідентичності. Куліш майстерно вплів у сюжет дискусію про мову, яка переросла у символ боротьби за душу нації.
Мина і трагедія зречення себе
Головний герой п’єси, Мина Мазайло, є образом, що втілює комплекси колонізованого СРСР та сталіним суспільства України. Мина, дрібний службовець, фанатично прагне змінити своє “некрасиве” українське прізвище на “благородніше” російське, яке, на його думку, має додати йому статусу та “респектабельності”. Його переконання — що з прізвищем “Мазайло” неможливо досягти успіху — стають трагікомічною основою сюжету. Для Мини зректися свого українського коріння — це шлях до “прогресу”, але насправді це відмова від самого себе.
Уривок про “запозичені слова” росії, як кульмінація мовної дискусії
Однією з найяскравіших і водночас найгостріших сцен у п’єсі “Мина Мазайло” є діалог про мову, в якому драматизм і гумор переплітаються, створюючи справжню словесну битву. Мокій, син Мини, виступає як палкий захисник української мови. Його слова звучать не лише як відповідь, а як маніфест, що відображає глибоку віру в багатство й самобутність рідної мови.
Коли українську мову намагаються знецінити, називаючи її “недорозвиненою”, Мокій не стримує обурення й з усмішкою нагадує, що російська мова, яку противники українізації вважають “вищою”, по суті, є “клаптевою ковдрою” запозичень. З тонкою іронією, майже з викликом, він вказує, що російська мова запозичила слова з французької, німецької, української, латини та тюркських мов. Він з обуренням, але точно підсумовує, що власного, “органічного російського” в цій мові лишилося зовсім небагато.
Ось як звучить цей уривок у п’єсі:
Мокій: “А хіба у вашій російській мові нема запозичених слів? Слово “стол” — латинське, “письмо” — грецьке, “виноград” — латинське, “обувь” — тюркське, “сапог” — монгольське, “деньги” — тюркське, “трава” — латинське, “завод” — німецьке, “пудра” — французьке, “пальто” — французьке… І так — майже все! А ви кажете — запозичені!”
Ця репліка, подана з гумором і точністю, стала справжнім ляпасом тим, хто применшував значення української мови. Мокій виступає тут як голос раціонального підходу до культурної спадщини, наголошуючи, що мова будь-якої нації збагачується, але це не привід заперечувати її оригінальність.
Реакція суспільства і влади
Під час прем’єри п’єси глядачі сміялися, але цей сміх був гірким. У Мінові Мазайлі багато хто впізнавав своїх сучасників — тих, хто прагнув асиміляції, вважавши її єдиним шляхом до успіху. Куліш показав, як такі люди ставали віддзеркаленням колоніального мислення, зрікаючись своєї культури, щоб догодити чужій.
Лесь Курбас, режисер театру “Березіль”, який першим поставив п’єсу, вважав “Мину Мазайла” справжнім шедевром. Він писав:
“Мина — це не лише герой комедії. Це портрет цілого суспільства, що губиться у прагненні стати кимось іншим, замість бути собою”.
Однак п’єса викликала різку реакцію радянської влади. У ній одразу побачили “націоналістичну загрозу”. Попри це, твір здобув величезну популярність серед публіки, адже теми, порушені в ньому, були знайомі кожному українцю.
Чому “Мина Мазайло” є актуальною досі
“Мина Мазайло” залишається унікальним явищем у драматургії, адже Микола Куліш через сатиру зумів висвітлити проблему, яка не втратила своєї гостроти навіть через десятиліття. Це питання національної ідентичності, значення мови в житті народу та боротьби проти культурної асиміляції. Герої п’єси, кожен зі своєю позицією, мов дзеркала, відображають постійний вибір, перед яким стоїть Україна: чи бути собою, чи зректися власного коріння заради примарного радянського комфорту.
У 2022 році, коли Росія розпочала повномасштабну війну проти України, питання мови та ідентичності стали ще більш актуальними. Перше, на що спрямувала свою військову агресію російська держава, це денаціоналізація українського народу. Перед цим роками велась інформаційна та культурна війна: знищення української історії, спотворення фактів, і найголовніше — атака на українську мову як ознаку національної приналежності.
Слова російського президента Путіна про те, що “українці — це вигадка”, а українська мова — це лише “діалект російської”, стали ідеологічною основою для цієї війни. Росія продовжила те, що починалося ще за часів імперії та Радянського Союзу: намагалася знищити Україну як незалежну націю, зводячи її до “малоруської” провінції. І саме тому сьогодні, у стані війни, як ніколи важливо розуміти, що мова — це не просто засіб спілкування. Це код нації, її душа, її зброя в боротьбі за існування.
Микола Куліш через образи своїх героїв показав ці два полюси. Мокій, палкий захисник української мови, уособлює тих українців, які навіть у найтемніші часи не здавалися, не зрікалися своїх цінностей. Для нього мова — це символ ідентичності, вкоріненої в історію та культуру. Натомість Мина, який прагне змінити своє українське прізвище на російське, став образом тих, хто зневірився в собі, хто сприймає власну мову й культуру як щось другосортне.
Така трагедія Мінової душі є трагедією частини нації, яка зазнала культурної асиміляції, не розуміючи, що відмова від мови — це зречення самого себе.
Куліш влучно довів, що кожне слово має значення, адже мова — це фундамент, на якому тримається держава. Сьогодні, коли війна триває, п’єса “Мина Мазайло” стає особливо важливою. Вона нагадує, що боротьба за мову — це боротьба за майбутнє. Вона закликає нас цінувати свою ідентичність, говорити українською, знати свою історію, адже тільки так ми зможемо зберегти себе як народ.
“Мина Мазайло” залишається живим нагадуванням про те, що наш вибір — це наша сила. І тільки захищаючи свою мову, ми можемо захистити себе.
Арешт Миколи Куліша: трагедія митця в лабетах сталінського терору
Арешт Миколи Куліша став однією з трагічних сторінок в історії “Розстріляного відродження” — епохи, коли сталінська влада методично знищувала українську інтелігенцію, яка відроджувала національну ідентичність. Цей процес не був миттєвим: він тривав роками, поступово затягуючи митців у пастку репресій. Микола Куліш, як один із найвидатніших драматургів свого часу, давно перебував у полі зору каральних органів.
Передвісники трагедії
Ще в кінці 1920-х років радянська влада почала дедалі уважніше придивлятися до Миколи Куліша. Його п’єси, зокрема “Мина Мазайло” та “Народний Малахій”, викликали підозри в “буржуазному націоналізмі”. Через образи своїх героїв драматург критикував русифікацію, бюрократичну байдужість і соціальні суперечності, які на той час стали невід’ємною частиною радянського суспільства.
Радянська критика, що спочатку здавалася простою дискусією про мистецтво, поступово ставала все агресивнішою. Куліш уже тоді розумів, що опинився під наглядом, і ділився з друзями своїми побоюваннями. Лесь Курбас, його найближчий соратник, згадував:
“Микола казав, що його слово незручне для влади, але мовчання для нього — не менш страшний злочин”.
Особливий акцент влада зробила на закритті ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури) у 1928 році, членом якої був Куліш. Ця подія стала переломним моментом: усіх членів організації автоматично віднесли до неблагонадійних. Участь у ВАПЛІТЕ розцінювалася як доказ “контрреволюційної діяльності”.
З матеріалів справи Куліша не збереглося конкретних згадок про доноси, але система працювала саме так, що доноси часто ставали приводом для арештів. Ймовірно, влада вже мала сформовану думку про Куліша як небезпечного діяча через його активну культурну діяльність і антирадянські акценти у творчості. Проте ключовим фактором стали політичні репресії після вбивства Сергія Кірова в 1934 році. Це вбивство стало тригером для масових арештів, і Куліш потрапив до списків “ворогів народу”.
Арешт: початок кінця
8 грудня 1934 року Миколу Куліша заарештували прямо після похорону його друга й колеги, Івана Дніпровського. Цей день став переломним у його житті. Обшук у квартирі драматурга був проведений з усією жорстокістю тогочасних репресивних методів. З будинку вилучили рукописи, особисте листування, книги — усе, що могло слугувати “доказами” його антирадянської діяльності.
Обвинувачення, висунуті проти Куліша, звучали як звичні для того часу штампи: участь у “контрреволюційній націоналістичній організації”, спроби підриву основ радянської влади. Особливо гостро влада реагувала на його зв’язок із Лесем Курбасом та іншими діячами української культури, яких також вважали небезпечними “буржуазними націоналістами”.
Допити і катування
Куліша доставили до Києва, де він пройшов низку допитів. Свідчення сучасників і пізні дослідження архівів НКВС свідчать про застосування до нього фізичних і психологічних катувань. Як і більшість жертв репресій, він був змушений зізнатися у злочинах, яких ніколи не скоював.
Одним із ключових епізодів під час допитів стало намагання слідчих зв’язати Куліша з вигаданою “націоналістичною змовою”. Влада прагнула показати його не просто драматургом, а ідеологом руху, який нібито мав на меті знищення радянського ладу. У своїх нотатках Куліш згодом писав:
“Мої слова перетворили на зброю, якою вони хочуть знищити мене. Але хіба я писав для них? Я писав для народу”.
Ув’язнення на Соловках
У 1935 році Миколу Куліша засудили до 10 років таборів і відправили до Соловецького табору особливого призначення. Це місце було справжнім пеклом для політичних в’язнів. Тут він провів останні роки свого життя, майже повністю ізольований від світу. Незважаючи на це, Куліш намагався писати, але в умовах табору його творчість була майже неможливою.
Його товариші по табору згадували, що він залишався людиною, яка навіть у неволі не втрачала своєї гідності. Один із в’язнів писав у листі до друзів:
“Микола був для нас як вогник у темряві. Його слово нагадувало, хто ми є і за що ми боремося”.
Розстріл у Сандармосі: останній акт трагедії Миколи Куліша
У 1937 році, коли сталінський Великий терор досяг свого піку, Соловецький табір особливого призначення став своєрідним “конвеєром смерті”. Серед тисяч в’язнів, які вже відбували свої вироки, опинився і Микола Куліш. Проте навіть суворий режим таборів не став для нього остаточним вироком — репресивна машина вимагала повного знищення тих, кого вважала “ворогами народу”.
Наказ про масові страти: вирок для 1111 в’язнів
У жовтні 1937 року “трійка” НКВС переглянула справи 1111 політичних в’язнів, серед яких опинилися й діячі української інтелігенції. Без суду, адвокатів чи права на захист кожного з них було засуджено до розстрілу. Це був жорстокий і цілеспрямований акт масового знищення тих, хто вважався потенційною загрозою режиму.
Микола Куліш, як і Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров та десятки інших, був внесений до цього списку. Офіційна версія обвинувачення — участь у “контрреволюційній націоналістичній організації”. Але справжньою “провиною” цих людей була їхня відданість українській культурі та мові, їхнє прагнення до збереження національної ідентичності.
Сандармох: місце великої трагедії
3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, що в Карелії, відбулася одна з найбільших масових страт. У той день було розстріляно 289 людей, серед яких — Микола Куліш. Усього за кілька днів у цьому місці було страчено понад тисячу в’язнів, багато з яких становили інтелектуальну та культурну еліту України.
Сандармох став братською могилою для тих, хто залишив яскравий слід в історії української культури. Це місце — символ знищення покоління “Розстріляного відродження”, яке намагалося відродити українську націю в літературі, театрі, науці.
Останні години життя
Свідчень про останні години життя Миколи Куліша не збереглося, але його сучасники, які пережили сталінські табори, згадували, що навіть у найтемніші моменти він залишався незламним. Один із його товаришів по табору писав:
“Куліш ходив, ніби знав свою долю. Але в його очах не було страху, лише сум, глибокий, як його п’єси”.
Лесь Курбас, який стояв поруч із Кулішем у ці останні хвилини, також залишався гідним до кінця. Його сучасники згадували, що Курбас навіть перед лицем смерті тримався із притаманною йому стриманістю, ніби знав, що їхня боротьба триватиме після них.
Хто ще був у списках?
Разом із Миколою Кулішем у Сандармосі було страчено багатьох видатних діячів української культури:
- Лесь Курбас — режисер, реформатор українського театру.
- Микола Зеров — поет-неокласик, перекладач, літературознавець.
- Валер’ян Підмогильний — письменник, автор психологічних романів.
- Марко Вороний — поет і перекладач.
- Антін Крушельницький — письменник, громадський діяч.
Українські митці стали символами покоління, які хотіли творити вільну Україну через культуру, але були знищено системою, що боялася їхньої сили слова та думки.
Смерть як символ незламності
Розстріл Миколи Куліша та його соратників у Сандармосі став останнім актом репресивної драми, яка знищила цілу плеяду української інтелігенції. Але ідеї, які вони несли, неможливо було поховати разом із ними. Сандармох сьогодні є не тільки місцем трагічної пам’яті, а й символом незламності. Це нагадування про те, що навіть у найтемніші часи знаходилися ті, хто залишався вірним своєму народові, своїй мові, своїй культурі.
Микола Куліш і ті, хто лежать поруч із ним у карельських лісах, продовжують нагадувати нам, що боротьба за право бути собою триває і сьогодні.
Життя після смерті: спадок Миколи Куліша
Після трагічного розстрілу Миколи Куліша в урочищі Сандармох у 1937 році його ім’я, як і імена багатьох представників “Розстріляного відродження”, було викреслено з офіційної історії Радянського Союзу. Репресивна машина не лише позбавляла життя, а й прагнула стерти пам’ять про своїх жертв, викорінити саму можливість згадок про них. Його твори оголосили “ідеологічно шкідливими”, вилучили з театрів і бібліотек.
Вони стали забороненим плодом навіть для тих, хто лише зберігав їх у власній бібліотеці. Театр “Березіль”, де оживали його п’єси у постановках Леся Курбаса, теж не уникнув цієї долі. Курбаса розстріляли того самого дня, що й Куліша, а сам театр перетворили на звичайний будинок культури, позбавивши його колишнього новаторського духу.
Здавалося, радянській владі вдалося досягти своєї мети: ім’я Куліша зникло з літературознавчих праць, його творчість залишалася під суворою забороною, а всі згадки про нього ретельно контролювалися. Проте навіть у цих умовах пам’ять про драматурга не зникла остаточно. Його ідеї жили у прихованих рукописах, у спогадах тих, хто знав його особисто, і у розмовах, які передавалися пошепки.
Ця тиша тривала до смерті Сталіна, коли в період хрущовської “відлиги” почалося поступове повернення до заборонених імен. У 1957 році, через двадцять років після його страти, Миколу Куліша офіційно реабілітували. Але цей юридичний акт не означав миттєвого повернення його спадщини до театральної чи літературної сцени.
Лише в 1960-х роках, завдяки зусиллям театральних діячів і літературознавців, ім’я Куліша почало повертатися до життя. Його п’єси знову оживали на сценах, хоча й далеко не з тією гостротою, якою їх сприймала публіка у 1920-х роках. Це повернення було повільним і неповним, оскільки радянська влада все ще намагалася контролювати зміст культурного простору. Утім, саме ця боротьба за Куліша стала символом незнищенності його ідей.
З настанням незалежності України ім’я Миколи Куліша набуло належного визнання. Його творчість почали вивчати в школах і університетах, а театри знову звернулися до постановок його п’єс. Твори, такі як “Мина Мазайло”, “97” чи “Народний Малахій”, набули нового значення, стаючи частиною суспільної дискусії про збереження української мови та ідентичності. Його п’єси звучали як нагадування про те, що боротьба за національне самоусвідомлення завжди актуальна.
Сьогодні ім’я Миколи Куліша вписане в пантеон видатних діячів української культури. На його честь названі вулиці, а в Херсоні, неподалік його рідної Чаплинки, встановлено пам’ятник. Урочище Сандармох, де він загинув, стало міжнародним символом пам’яті жертв Великого терору.
Щороку тут вшановують тих, хто віддав своє життя за свободу слова й культури. Микола Куліш продовжує жити у своїх текстах і виставах, нагадуючи сучасникам, що мова і культура — це не просто символи, а основа існування нації. Його смерть стала не кінцем, а початком нового життя для ідей, які й сьогодні надихають тих, хто бореться за Україну.
Постановки та екранізації “Мини Мазайла”: коли і як ставити цю п’єсу
П’єса Миколи Куліша “Мина Мазайло” є класикою української драматургії та одним із найсильніших сатиричних творів на тему мови, ідентичності й суспільних змін. Через її гостру актуальність вона пережила численні постановки, а також надихнула на телевізійні й кінопроєкти. Проте кожна епоха, коли поверталася до “Мини Мазайла”, привносила свої сенси та акценти.
Радянський період
У радянські часи, особливо після реабілітації Куліша в 1957 році, “Мину Мазайла” не ставили часто, оскільки її зміст викликав небажані асоціації з русифікацією. Радянська влада допускала постановки п’єси лише з “контрольованим” трактуванням, де основний акцент робили на висміюванні окремих особистостей, а не на глобальних проблемах мовної політики чи втрати національної ідентичності.
Незалежна Україна
Після здобуття Україною незалежності у 1991 році п’єса отримала нове звучання. Її знову почали ставити в театрах як актуальне висловлювання про мовну політику та боротьбу за українську ідентичність. У незалежній Україні “Мина Мазайло” стала майже символом протистояння русифікації та національного самоусвідомлення.
Серед яскравих постановок:
- 1990-ті роки: театри активно включають п’єсу до репертуарів. Особливо успішними були вистави в Київському театрі імені Івана Франка та Львівському театрі імені Марії Заньковецької.
- 2000-ті роки: нові прочитання з акцентом на сучасні проблеми глобалізації, мовної асиміляції та кризи ідентичності.
Постановки в умовах війни (після 2014 року)
Після початку російської агресії проти України в 2014 році “Мина Мазайло” набуває ще більшої гостроти. Театральні режисери використовують п’єсу як спосіб говорити про культурну експансію та значення рідної мови в умовах зовнішньої загрози.
Театр імені Івана Франка у 2017 році представив яскраву постановку, де традиційний текст Куліша поєднали із сучасною музикою й мультимедійними елементами, роблячи виставу ближчою до молодої аудиторії. Головний акцент зробили на трагікомічності відмови від власної ідентичності та актуальності мовного питання в умовах війни.
Екранізації “Мини Мазайла”
Екранізації “Мини Мазайла” є рідкісними, але їхня поява завжди стає подією. Найбільш відомі проєкти:
- Телевізійні адаптації (1970-ті роки): радянські телеканали зробили кілька записів театральних постановок, але вони піддавалися цензурі.
- Незалежна Україна: у 2000-х роках були спроби створити сучасні телевізійні адаптації, зокрема у форматі телеспектаклів.
- Сучасний кінематограф: у 2018 році почали обговорювати можливість повноцінної кінопостановки п’єси, але цей проєкт ще не реалізовано.
Як ставити “Мину Мазайла” сьогодні
У сучасній Україні п’єсу можна ставити як:
- Традиційний театр: З акцентом на автентичність тексту й дотримання стилю Куліша, що підкреслює його мову та драматургічну майстерність.
- Сучасний перформанс: Із використанням мультимедіа, сучасної музики та актуальних художніх прийомів, що допомагають залучити молодіжну аудиторію.
- Соціально-політичний театр: Де текст стає приводом для дискусій про мовну політику, історичну пам’ять і боротьбу за ідентичність.
Чому “Мина Мазайло” потрібна зараз?
У час, коли Україна продовжує відстоювати свою незалежність і захищати культурну ідентичність, “Мина Мазайло” залишається дзеркалом для суспільства. Це не просто комедія, а глибока сатира на проблему, що досі залишається актуальною. Відмова від своєї мови та культури — це не тільки сміх, але й трагедія, яка має бути усвідомлена кожним, хто хоче зберегти свою націю.
