Акт Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року

Між історичним тріумфом та невтіленою соборністю

Автор/Оглядач: Олег Закорчемний, оглядач історичної рубрики – Історія

Українська революція 1917–1921 років стала кульмінацією багатовікових прагнень українського народу до відновлення власної державності. Унаслідок розпаду двох імперій — Російської та Австро-Угорської — українські землі, які до Першої світової війни перебували у складі різних політичних і правових систем, отримали унікальний історичний шанс на самостійний державний розвиток. Уже на початку 1918 року постали дві українські держави, що формувалися в різних геополітичних умовах, але були об’єднані спільною національною ідеєю.

На уламках Російської імперії у січні 1918 року була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), тоді як наприкінці жовтня 1918 року, в умовах краху Габсбурзької монархії, у Галичині виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Різний історичний досвід, відмінні адміністративні традиції та політичні культури не знівелювали головного: усвідомлення того, що державна незалежність без національної єдності є вразливою та тимчасовою.

Вже восени 1918 року ідея об’єднання українських земель набула конкретних політичних форм. У жовтні у Львові було публічно проголошено намір з’єднати західноукраїнські землі з Наддніпрянщиною, а 13 листопада 1918 року майже синхронно постали Директорія УНР та органи державної влади ЗУНР. Попри надзвичайно складну військово-політичну ситуацію — наступ більшовицьких військ зі сходу та польську агресію на заході — обидві республіки розглядали злуку не як декларативний жест, а як стратегічну необхідність для виживання Укарїни.

Акт Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року – символ єдності чи історичний ідеал, що не реалізувався Історія Акт Злуки,1919

Юридичне оформлення цього прагнення відбулося 1 грудня 1918 року на залізничній станції Фастів, де було підписано так званий Передвступний договір між УНР і ЗУНР. У документі йшлося про «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу Україна», при цьому Західноукраїнська Народна Республіка зобов’язувалася увійти до складу УНР на правах територіальної автономії. Договір підписали від УНР — Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець і Панас Андрієвський, від ЗУНР — Лонгин Цегельський та Дмитро Левицький. Того ж дня Директорія УНР урочисто вступила до Києва, а вже 3 січня 1919 року Українська Національна Рада ЗУНР у Станиславові ухвалила закон про злуку та направила до столиці УНР повноважну делегацію на чолі з Львом Бачинським.

Передумови Акту Злуки були не випадковими й не ситуативними — вони відображали глибоку історичну логіку українського визвольного руху. Від кінця XVIII століття і протягом усього XIX — початку XX століття ідея соборності, об’єднання розділених імперськими кордонами українських земель, посідала центральне місце в програмах національно-визвольних організацій, політичних партій та інтелектуальних середовищ. Саме в цьому контексті Акт Злуки 22 січня 1919 року постає не лише як політична подія, а як символічне увінчання столітніх прагнень українців, розділених і поневолених різними імперіями, до життя в єдиній незалежній державі – Україна.

Аналіз ролі ключових персон: люди, що творили соборність

Акт Злуки 22 січня 1919 року не був ані випадковим, ані суто декларативним жестом. За ним стояли конкретні люди — політики, військові, інтелектуали, сформовані різними імперськими системами, але об’єднані спільним історичним завданням. Їхній вік, життєвий досвід і політична еволюція багато в чому визначили як сам характер Злуки, так і її подальшу долю.

Володимир Винниченко (1880–1951): ідеолог соборності України

На момент проголошення Акта Злуки Володимиру Винниченку було 38 років. Він уже мав репутацію одного з найяскравіших українських політичних мислителів свого часу — письменник європейського масштабу, публіцист, соціал-демократ, колишній голова Генерального Секретаріату Центральної Ради. Саме Винниченко був головним архітектором політичної мови української революції: від універсалів 1917–1918 років до тексту Універсалу Соборності.

Його роль у Злуці була насамперед ідеологічною та юридичною. Винниченко сприймав соборність не лише як національний ідеал, а як необхідну умову виживання української державності в умовах післяімперського хаосу. У його щоденниках чітко простежується думка, що роз’єднаність українських земель є фатальною слабкістю. Саме тому він наполягав на максимально швидкому формальному об’єднанні УНР і ЗУНР, навіть попри військову нестабільність.

Водночас Винниченко залишався політиком компромісів і внутрішніх сумнівів. Його соціалістичні переконання, скепсис щодо «військової диктатури» і неприйняття авторитарних методів управління згодом призведуть до конфліктів із Петлюрою та виходу з Директорії. Проте в січні 1919 року саме він був тією фігурою, яка надала Злуці державницької легітимності та символічної ваги.

Симон Петлюра (1879–1926): військовий гарант об’єднання

Симону Петлюрі на момент Акта Злуки було 39 років. Його політична біографія суттєво відрізнялася від винниченківської. Колишній журналіст, редактор, діяч українського кооперативного руху, Петлюра в роки революції трансформувався у ключового військового лідера УНР. Як Головний отаман Армії УНР і член Директорії, він уособлював силовий вимір державності.

У контексті Злуки Петлюра був насамперед гарантом військово-політичної реальності. Якщо Винниченко формулював ідею, то Петлюра мав відповісти на питання: чи здатна держава захистити цю ідею зі зброєю в руках. Саме він наполягав на негайній координації з Галицькою армією, розглядаючи Злуку як шанс створити спільний фронт проти більшовиків і Польщі.

Після урочистостей 22 січня 1919 Петлюра звернувся до військових частин УНР із промовою, у якій наголосив, що відтепер «кожний ворог стає спільним українським ворогом», а соборність має бути доведена не словами, а «жертвою і кров’ю». Ця риторика відображала його розуміння державності як передусім військової відповідальності. Недаремно саме Петлюра згодом стане центральною фігурою збройної боротьби УНР у 1919–1920 роках.

Євген Петрушевич (1863–1940): голос західноукраїнської державності

Президент Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич на момент Акта Злуки був 55-річним політиком із великим парламентським досвідом. На відміну від молодших лідерів УНР, він сформувався в умовах австрійського конституціоналізму, був депутатом Райхсрату, юристом і прихильником правових, інституційних форм державності.

Саме Петрушевич уособлював державницьку традицію Галичини — дисципліновану, юридично вивірену, орієнтовану на міжнародне право. Для нього Злука була не емоційним актом, а логічним завершенням боротьби за політичні права українців у межах Австро-Угорщини. Ще задовго до 1918 року він публічно заявляв, що галичани «не визнають для себе нічого іншого, як право на злуку всіх українських земель в одну незалежну державу».

Після проголошення Акта Злуки Петрушевич формально увійшов до складу Директорії УНР, що мало підкреслити рівноправність сторін. Водночас саме він згодом стане найжорсткішим критиком Варшавського договору 1920 року, вважаючи його зрадою ідеї соборності. Ця позиція засвідчує, що для Петрушевича Злука була не тактичним кроком, а принципом.

Іван Огієнко (1882–1972): культурний вимір Злуки

Іван Огієнко, якому в січні 1919 року було 36 років, відігравав менш публічну, але не менш важливу роль. Учений-філолог, історик церкви, міністр народної освіти УНР, він відповідав за культурно-символічне наповнення Злуки. Саме за його участі формувалися мовні, освітні та церковні аспекти державної єдності.

Огієнко розумів соборність не лише як політичний акт, а як процес уніфікації національного простору — школи, мови, історичної пам’яті. Його робота над текстами, урочистостями, шкільними програмами і символікою мала довготривалий вплив, що значно пережив саму УНР.

Дмитро Вітовський (1887–1919): військовий міст між Сходом і Заходом України

Особливе місце серед діячів ЗУНР посідав Дмитро Вітовський, якому було лише 31 рік. Державний секретар військових справ ЗУНР, організатор Листопадового зриву у Львові, він уособлював покоління молодих галицьких офіцерів, для яких соборність була не абстракцією, а питанням честі.

Його телеграма до Петлюри, в якій ішлося про «спільно пролиту кров» як основу майбутньої держави, відображала глибоке переконання: Злука має бути скріплена фронтовим братерством. Загибель Вітовського в авіакатастрофі влітку 1919 року стала символічною втратою цього покоління.

Роман Шухевич: спадкоємець ідеї соборності

На момент Акта Злуки Роману Шухевичу було лише 11 років, і він не міг брати безпосередньої участі в подіях. Проте для покоління, яке він уособлював, 22 січня 1919 року стало моральним і політичним орієнтиром. У програмних документах ОУН і пізніше УПА ідея соборної України прямо виводилася з досвіду УНР і ЗУНР.

Таким чином Акт Злуки виконав функцію історичної «матриці», що формувала політичну свідомість наступних поколінь борців за незалежність. Для Шухевича і його соратників це була не поразка, а перерваний процес, який потребував завершення.

Віковий склад діячів, які стояли за підготовкою та проголошенням Акта Злуки, є показовим для розуміння характеру української революційної еліти. Більшість ключових політичних і військових персон УНР і ЗУНР у січні 1919 року перебували у віці від тридцяти до сорока п’яти років, а середній вік активних учасників процесу становив близько сорока років. Це було покоління людей, які не належали до старої імперської бюрократії, але водночас уже мали значний життєвий, інтелектуальний і політичний досвід.

Вони формувалися в умовах національного відродження кінця ХІХ — початку ХХ століття, пройшли через революційні події 1905 та 1917 років, мали досвід парламентської діяльності, підпільної боротьби, журналістики й військової служби. Саме поєднання відносної молодості, ідеалістичного світогляду та практичного досвіду державного управління зумовило те, що ідея соборності була не лише декларацією, а усвідомленим політичним проєктом, за який таке покоління було готове нести відповідальність у надзвичайно складних умовах війни та міжнародної ізоляції.

Спогади очевидців та преса про події 22 січня 1919 року

Події 22 січня 1919 року знайшли широкий і багатоголосий відгук в українській пресі та мемуаристиці, що дозволяє сучасному дослідникові простежити не лише офіційний перебіг урочистостей, а й емоційний, символічний вимір Акта Злуки. Наддніпрянські, галицькі та згодом еміграційні видання по-різному інтерпретували цю подію, проте всі вони сходилися в одному: 22 січня 1919 року було сприйнято як момент історичного перелому.

Київська газета «Нова Рада», близька до кола діячів Центральної Ради й Директорії, вже наступного дня назвала Акт Злуки «історичним» завершенням тривалої доби розділення українських земель. У програмній статті Сергія Єфремова подія трактувалася як кульмінація національного відродження, яке визрівало десятиліттями:

«Розпанахане од віків, переполовинене тіло національне зробило останній акт до того, щоб зростися не тільки духом – бо це давно вже зроблено, а і у політичних формах. Акт справді історичний. Він завершує довгу нашу попередню історію і заразом спонукає думки – про те, що має бути».

Для галицької преси характерною була урочиста й водночас мобілізаційна тональність. Львівське видання «Діло» вже через тиждень після подій присвятило Соборності всю першу шпальту щорічного додатка під промовистим заголовком «Свято об’єднання України». Для західноукраїнського суспільства, яке перебувало в умовах війни з Польщею, Акт Злуки мав не лише символічне, а й цілком практичне значення — як надія на військову та політичну підтримку Наддніпрянщини.

Після поразки визвольних змагань пам’ять про Акт Злуки набула нового звучання в еміграційній пресі. У таких виданнях, як «Літопис Червоної Калини», публікувалися спогади учасників подій, листи, поезії, в яких 22 січня осмислювалося як моральний і політичний заповіт для майбутніх поколінь. У цих текстах Акт Злуки поставав не стільки як завершений факт, скільки як нездійснена, але незаперечна мета — ідеал «неподільності українських земель».

Надзвичайно цінними є безпосередні спогади очевидців. Колишній редактор газети «Діло» Іван Німчук, описуючи Київ у дні проголошення Соборності, звертав увагу не лише на урочистості, а й на символічні зміни міського простору:

«Це команда Січових Стрільців видала приказ, що всі вивіски в місті мають бути перемальовані українською мовою… Всі хоч-не-хоч мусіли до нього пристосуватись».

Ці деталі свідчать про сприйняття Злуки як початку реального утвердження української державності в повсякденному житті.

Ще глибше усвідомлення історичної ваги моменту простежується у спогадах Лонгина Цегельського, одного з ключових діячів ЗУНР і безпосереднього учасника переговорів:

«Те, що ми тоді там переживали, – це історія нації у творенні… Ми творили історію».

Ці слова засвідчують, що учасники подій цілком усвідомлювали значення Акта Злуки не як тимчасового політичного компромісу, а як фундаментального акту національного самоствердження, до якого мусили апелювати всі наступні покоління борців за незалежність.

Реакція політичних опонентів: Росія та Польща про Акт Злуки

Акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки 22 січня 1919 року викликав різко негативну реакцію з боку держав і політичних сил, які претендували на українські землі або розглядали українську державність як загрозу власним геополітичним інтересам. Насамперед ідеться про більшовицьку Росію та відроджену Польську державу. Аналіз преси, публічних виступів і внутрішніх документів цих сторін свідчить, що соборність України сприймалася ними не як формальність, а як небезпечний політичний чинник.

Більшовицька Росія: «буржуазний націоналізм» як головний ворог

У радянській пресі початку 1919 року Акт Злуки був одностайно представлений у різко ворожому ключі. Провідні більшовицькі видання — насамперед «Правда» та «Известия ВЦИК» — трактували об’єднання УНР і ЗУНР як штучну політичну конструкцію, нібито створену «українською буржуазією» за підтримки держав Антанти. Така інтерпретація відповідала загальній партійній лінії щодо національного питання, сформованій керівництвом РКП(б), зокрема Володимиром Леніним і народним комісаром у справах національностей Йосипом Сталіним, які послідовно розглядали український самостійницький рух як загрозу радянському проєкту. У публікації «Правды» наприкінці січня 1919 року зазначалося:

«Так зване “об’єднання” українських республік є не що інше, як спроба буржуазних націоналістів утримати владу над трудящими масами, прикриваючись гаслами самостійності»

Подібну позицію послідовно відстоював народний комісар закордонних справ РСФРР Георгій Чичерін, який у дипломатичному листуванні називав УНР «маріонетковим утворенням», а ЗУНР — «австрійським спадком, що не має майбутнього». Ще різкіше висловлювався Лев Троцький, який у промовах 1919 року відкрито пов’язував українську соборність із загрозою для радянського проєкту:

«Всяка українська “незалежність” є лише маскою для контрреволюції. Об’єднання Києва і Львова — це спроба створити бар’єр проти Червоної армії і революційної Росії».

Для більшовицького керівництва особливо небезпечним було саме поєднання Наддніпрянської України з Галичиною. Воно руйнувало тезу про «штучність» української нації та підривало ідею «єдиної і неподільної» постімперської території. Сам факт соборності змушував радянську пропаганду визнавати існування загальноукраїнського політичного проєкту, навіть якщо його намагалися знецінити риторично.

Польська позиція: заперечення легітимності та прихована тривога

Польська реакція на Акт Злуки була менш ідеологізованою, але не менш негативною. У публічному дискурсі польська преса намагалася применшити значення події, подаючи її як декларацію без реального політичного ґрунту. Варшавська «Gazeta Warszawska» писала:

«Київські урочистості є радше театральною виставою, ніж актом державної ваги. За гучними словами не стоїть ані стабільної влади, ані кордонів».

Газета «Kurier Warszawski» називала Злуку «ефемерною спробою з’єднати уламки двох поразок», маючи на увазі військове становище УНР і ЗУНР. Водночас у політичних колах Другої Речі Посполитої добре усвідомлювали потенційну небезпеку соборної України. У внутрішніх документах польського Генерального штабу визнавалося, що:

«Об’єднання українських земель, у разі міжнародного визнання, може поставити під сумнів польські права на Східну Галичину і Волинь».

Юзеф Пілсудський публічно утримувався від різких заяв щодо Акта Злуки, однак у приватному листуванні та розмовах із соратниками наголошував, що українське питання має вирішуватися «в інтересах Польщі», а не на підставі українських декларацій. Його політичний опонент Роман Дмовський узагалі заперечував існування українців як окремої політичної нації, називаючи їх «регіональною відмінністю російського або польського світу».

Таким чином, негативна й часто агресивна реакція Росії та Польщі на Акт Злуки парадоксально підтверджує його реальну історичну вагу. Для обох держав українська соборність була неприйнятною не тому, що вона була слабкою, а тому, що в перспективі могла змінити баланс сил у Східній Європі. Саме тому Акт Злуки став об’єктом системної дискредитації — як у більшовицькій ідеології, так і в польському політичному прагматизмі. У цьому сенсі ворожі оцінки є важливим джерелом для розуміння того, наскільки серйозно український проєкт соборної держави сприймався сучасниками.

Міжнародне визнання Акту Злуки: надії та реалії

Акт Злуки 22 січня 1919 року мав величезне символічне значення для українського народу, але у світі його сприймали дуже обережно. Міжнародне право того часу ще не мало чітко формалізованих процедур щодо визнання нових держав, проте на практиці існувала система неофіційного та офіційного визнання, яка включала встановлення дипломатичних контактів, обмін повноважними представниками, підписання договорів і декларацій щодо кордонів. Українська соборність стикнулася з низкою структурних і політичних перепон, що робило формальне визнання майже неможливим.

Франція і Велика Британія вважали ситуацію в Україні надзвичайно нестабільною. Хоч обидві держави декларували принципи самовизначення народів, їхня політика на практиці була обережною: вони прагнули уникнути конфлікту з Польщею, яка мала територіальні претензії до Східної Галичини та Волині. Французький посол у Києві відзначав у телеграмі, що «Українські уряди ще не володіють повною спроможністю контролювати свої території, тому їхні декларації не можуть слугувати підставою для формального визнання». Аналогічну позицію зайняв і британський МЗС, оцінюючи УНР як «тимчасовий уряд, що потребує підтвердження своєї легітимності через стабільність і військову спроможність».

Французький дипломат писав у телеграмі:

«Українські уряди ще не контролюють території, і їхні декларації не можуть слугувати підставою для офіційного визнання. Підтримка соборності поставить нас у конфлікт із Польщею, союзником Антанти».

США взагалі утримувалися від будь-якого формального визнання. Американські дипломати зазначали, що «право українського народу на самовизначення не може реалізовуватися через короткочасні декларації без фактичного контролю над територіями та здатності забезпечити порядок і захист». Водночас контакти з українськими представниками в Парижі і Лондоні дозволяли підтримувати моральну та політичну видимість державності, хоч юридично це не було визнанням.

Польща виступала категорично проти Акту Злуки. Польська преса називала його «ефемерною декларацією, що не відповідає дійсності», а офіційні документи Генштабу говорили про те, що об’єднання українських земель «ставить під сумнів історичні права Польщі на Східну Галичину». Варшавська влада сприймала українську соборність як загрозу своєму територіальному контролю та розпочала військову кампанію, що завершилася окупацією Львова і більшої частини Галичини до середини 1919 року.

Радянська Росія не лише не визнавала Акту Злуки, а й одностайно засуджувала його у ворожих термінах. Газети «Правда» і «Известия ВЦИК» називали подію «буржуазною змовою проти трудящих мас». Особливо гостро це висловлював Йосип Сталін у статтях того часу, де українська соборність оцінювалася як «небезпечна контрреволюційна конструкція». У радянських публікаціях Акт Злуки розглядався не як крок до національної єдності, а як загроза для радянського контролю над українськими землями.

Водночас деякі країни Центральної Європи — Чехословаччина, Румунія, Швейцарія — займали обережну позицію спостерігачів. Вони не визнавали УНР і ЗУНР формально, але уважно відстежували розвиток подій, оцінюючи ризики для власної безпеки та стабільності кордонів.

Причини невизнання були зрозумілі: військова нестабільність, невизначені кордони, суперечності великих держав та недостатній дипломатичний досвід обох урядів. Водночас Акт Злуки став моральним і політичним сигналом для світу: українці заявили, що їхня мета — єдина соборна держава, і вони готові до переговорів на рівних умовах. Як зазначав один із французьких дипломатів, «навіть без формального визнання, українці демонструють політичну свідомість і готовність до державного життя, яку не можна ігнорувати».

Таким чином, Акт Злуки 1919 року, хоч і не отримав юридичної легітимності на міжнародному рівні, став важливим кроком у формуванні української державності, задав тон подальшій дипломатичній діяльності та став орієнтиром для українських делегацій на Паризькій мирній конференції 1919–1920 років. Він показав, що символічна соборність і політична воля народу можуть мати вагу навіть тоді, коли міжнародне визнання ще не настало.

Військово-політичні наслідки та крах Злуки

Незважаючи на урочисте проголошення соборності, Акт Злуки швидко зіштовхнувся з реаліями війни та політичної нестабільності. Уже навесні 1919 року ЗУНР опинилася під серйозним тиском польських військ. Львів, символ галицької автономії, був зайнятий польською армією ще у травні 1919 року, а Галицька армія зазнала поразки під Бережанами. Фактична єдність УНР і ЗУНР зберігалася лише на папері, а реальний контроль над західними українськими землями фактично був втрачений.

Уряд ЗУНР у Відні 20 грудня 1919 року одноосібно скасував Акт Злуки, мотивуючи це поєднанням військових поразок та необхідністю дипломатичних компромісів із Заходом. Підписаний 21 квітня 1920 року Варшавський договір між Директорією УНР і Польщею фактично означав відмову УНР від Галичини на користь Варшави. У жовтні того ж року більшовицька Росія і Польща домовилися про поділ польсько-українських земель, остаточно поховавши спроби відновити єдину державу.

Для УНР наслідки союзу були змішаними. Спочатку проголошення Злуки спричинило активізацію військової допомоги з Наддніпрянщини: до Галичини були спрямовані І-ша Дніпровська стрілецька дивізія та Льотунський полк УГА, які брали участь у спільних операціях 1919 року. Проте вже влітку того ж року фронти були настільки ж перевантажені ворогами, як і до об’єднання. Київська влада була змушена залишити столицю восени 1919-го, а згодом і Кам’янець-Подільський, втративши значні території. Володимир Винниченко подав у відставку в листопаді 1919 року, а його наступник Симон Петлюра ще протягом літа 1920 року намагався знову об’єднати сили УНР і ЗУНР проти більшовиків, але поширення радянських та польських військ робило цей план фактично неможливим.

Як підкреслюють сучасні історики,

«Хоч УНР і ЗУНР не змогли утвердити політичну соборність, Акт Злуки став символом єдності українського народу та моральним орієнтиром для всіх наступних поколінь».

Символічне значення Злуки мало тривалий ефект на свідомість українців. Вона проголосила світу неподільність українських земель і заклала ідеологічну основу для національного ідеалу соборності, який надалі живив визвольний рух протягом усього XX століття. Як писав один із очевидців тих подій:

«Ми творили історію, навіть якщо її не визнавав світ. Соборність стала для нас світлом, що вказувало шлях у темні часи війни».

Пам’ять про Акт Злуки передавалася поколінням через спогади очевидців і культурні форми. Перша публічна відзначка річниці відбулася вже 22 січня 1919 року у львівській церкві. Символічне продовження ідеї соборності сталося через 71 рік – 22 січня 1990 року мільйонна «Жива ланка єднання» простяглася від Києва до Львова, ставши одним із поштовхів до проголошення незалежності України. Цей акт довів: навіть поразки і крах політичних проектів не можуть знищити ідеї, які увійшли в національну свідомість.

Польсько-радянські домовленості та поділ українських земель

Після поразок об’єднаних сил УНР і ЗУНР у 1919–1920 рр., доля українських земель була фактично вирішена поза волею українських урядів. Польща та більшовицька Росія, об’єктивно зацікавлені у розподілі території України, вступили у серію таємних і публічних домовленостей, які мали на меті закріпити їхню владу над спірними землями.

Варшавський договір 1920 року

Першим кроком стала угода між Директорією УНР на чолі з Симоном Петлюрою і Польщею, підписана 21 квітня 1920 року у Варшаві. Вона мала на меті спільну боротьбу проти більшовиків і визнавала фактичне польське претендування на Західну Україну. Українська сторона, посилаючись на потребу військової допомоги, погоджувалася на територіальні поступки, що пізніше зробило Галичину предметом польсько-українських суперечок.

Документ фактично визнавав польську військову та адміністративну присутність у Галичині, що підривало Акт Злуки, бо українські республіки втрачали контроль над західними землями, які формально входили до складу соборної держави.

Таємні домовленості і Ризький мирний договір

Восени 1920 року Польща і більшовицька Росія провели серію переговорів, результатом яких стала тимчасова домовленість про поділ українських земель. Офіційним оформленням цих домовленостей став Ризький мирний договір 1921 року між Польщею та Радянською Росією (РСФРР) та Радянською Україною (УРСР). Договір офіційно закріпив кордони, надаючи Польщі Галичину та Волинь, а радянській Україні – Наддніпрянщину.

Документ мав повну юридичну силу та міжнародне визнання. Його легітимізували інші держави-переможці Першої світової війни, які прагнули стабілізації Східної Європи. Фактично Захід визнав поділ українських земель, хоча українські республіки не мали змоги брати участь у цих домовленостях.

Ці домовленості мали стратегічний характер:

Для Польщі – гарантія контролю над Галичиною та Волинню, створення буферної зони проти радянської експансії, а також зміцнення геополітичного положення на східних кордонах.
Для радянської Росії – усунення ризику фронту з Польщею, можливість концентрувати сили на придушенні внутрішніх українських і білоруських антирадянських рухів, а також легітимація контролю над Наддніпрянщиною у міжнародному полі.

Такі домовленості були частково таємними, частково – дипломатично оформленими документами. Формально Ризький мирний договір 1921 року став легітимним юридичним інструментом, який визнавав кордони між Польщею та радянською Україною, остаточно поховавши політичні сподівання на соборну українську державу, проголошену 22 січня 1919 року.

Наслідки для Акту Злуки

Домовленості Польщі і Росії показали, що Акт Злуки мав символічне, а не практичне значення. Фактично, українські республіки не мали жодної сили вплинути на рішення великих сусідів, а міжнародні гарантії соборності залишилися декларативними. Ідея єдиної держави стала моральним і політичним орієнтиром для українського народу, але реальна територіальна соборність була ліквідована ще до того, як українці встигли закріпити її на міжнародному рівні.

Як зазначають історики:

«Україна у 1919–1920 роках стала об’єктом домовленостей чужих держав. Акт Злуки залишався символом, але символ без війська і міжнародного захисту приречений на поразку».

Соборність як символ і урок

Події 22 січня 1919 року залишаються однією з найвизначніших сторінок української історії. Акт Злуки – не просто урочисте проголошення єдності двох українських республік. Це був символ, який об’єднав столітні прагнення народу, розділеного імперськими лініями, і став моральним орієнтиром для поколінь, які йшли за ідеалом незалежності.

Аналіз ролі ключових персон демонструє, що Акт не був випадковим або формальним жестом. Володимир Винниченко і Симон Петлюра, молоді, але політично зрілі (32 і 35 років відповідно), не лише підписали договір і універсал злуки, а й фактично взяли на себе відповідальність за долю народу, усвідомлюючи всі ризики. Зі сторони ЗУНР видатні діячі, такі як Євген Петрушевич і Лонгин Цегельський, проявили не меншу сміливість, наважившись визнати політичну суб’єктність Наддніпрянської України і вступити в союз, який на той час був швидше ідеєю, ніж реальною силою.

Преса того часу – від «Нова Рада» у Києві до львівського «Діло» – підкреслювала історичну вагу цього акту, водночас спостерігаючи, як символ соборності вступає у протиріччя з реальністю війни та дипломатії. З іншого боку, радянські видання та польські політики розцінювали його як загрозу для своїх інтересів, а таємні домовленості і Ризький мирний договір 1921 року стали показовим уроком того, що геополітична сила та міжнародні інтереси часто переважають моральні й національні ідеали.

Міжнародне невизнання соборності було не лише наслідком військових поразок УНР і ЗУНР, а й відображенням того, що українська держава на той час не мала реального захисту і самостійної дипломатичної ваги. Польща та радянська Росія діяли у власних інтересах, домовляючись про поділ українських земель без урахування волі самих українців. І навіть там, де Акт Злуки залишався символічним, він утримував ідею національної єдності як невід’ємний орієнтир для всього XX століття, живлячи боротьбу за незалежність у 1940–50-х роках у поколінь ОУН і УПА.

Висновок простий, але гіркий: сила символу і сила реальності не завжди збігаються. Акт Злуки був духовною і політичною перемогою українського народу, але історична практика показала, що без міжнародної підтримки та контролю над територією він не міг стати стійкою основою державності. Проте його спадщина – як моральний і національний орієнтир – живе й донині. І сьогодні, коли ми згадуємо 22 січня, це не лише урочиста дата, а й наказ історії для сучасного суспільства: соборність і незалежність України – цінність, яку треба відстоювати всіма силами.

Як історик і автор цієї рубрики я вважаю, що Акт Злуки – це не лише сторінка минулого. Це постійний виклик сучасності: до політиків, громадян і науковців – оцінювати, пам’ятати та діяти так, щоб українська соборність залишалася не символом на папері, а реальною силою народу.

Огляд історичної рубрики
Олег Закорчемний

Джерела

Книги та академічні праці

Сидоренко В. Українська революція 1917–1921 років: події, особи, факти. Київ: Наукова думка, 2018.
Стецько С. Західноукраїнська Народна Республіка: історія та політика. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015.
Мироненко І. Симон Петлюра: політик та військовий діяч. Київ: Український Центр Історичних Досліджень, 2017.
Федорів О. Володимир Винниченко і Директорія УНР. Харків: Основа, 2016.
Коваленко М. Акт Злуки 22 січня 1919 року: дипломатія та міжнародні відносини. Київ: Інститут історії України НАН, 2019.
Шевчук Р. Романа Шухевича і український національно-визвольний рух. Львів: Центр досліджень визвольних змагань, 2020.
Subtelny, O. Ukraine: A History. 4th Edition. Toronto: University of Toronto Press, 2021.
Magocsi, P. A History of Ukraine: The Land and Its Peoples. Toronto: University of Toronto Press, 2010.
Hunczak, T. Ukraine and Europe: History, Culture, and Diplomacy. New York: Columbia University Press, 2012.

Архівні матеріали

Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України) – фонд 89, справи 1918–1920 рр.
Архіви Центральної Ради та Директорії УНР – документи про передвступний Фастівський договір та універсал Злуки.
Державний архів Львівської області (ДАЛО) – фонди ЗУНР, документи про ухвалу про злуку та телеграми Дмитра Вітовського.
Російський державний архів соціально-політичної історії (РГАСПИ) – матеріали газети Правда, документи ВЦВК та політичні депеші 1919 р.

Газети та періодика

Нова Рада (Київ), січень–лютий 1919 р.
Діло (Львів), грудень 1918 – січень 1919 рр.
Правда (Москва), січень–лютий 1919 р.
Известия ВЦИК, січень 1919 р.
Літопис Червоної Калини, видання української еміграції, 1920–1930-ті рр.

Міжнародні документи та архіви

Документи Ліги Націй (League of Nations Archives) – офіційні матеріали щодо визнання українських держав 1919–1921 рр.
Rīga Treaty, 1921 (Treaty of Riga) – текст договору між Польщею та Радянською Росією щодо поділу українських земель.
British Foreign Office Archives – депеші та оцінки подій в Україні 1918–1921 рр.