Іпохондрія, нозофобія, дисморфофобія та агравація: як розпізнати та правильно лікувати

Вступ: Коли турбота про здоров’я виходить за межі норми

Людина завжди хвилювалася про своє здоров’я – це природний захисний механізм. Проте в деяких випадках це занепокоєння переростає у нав’язливу ідею, що починає впливати на повсякденне життя.

Термін іпохондрія відомий ще з античних часів і походить від давньогрецького слова ὑποχόνδριον (hypochondrion) – “підреберна область”. У середньовічній медицині вважалося, що в цьому місці накопичуються “чорні жовчі”, які спричиняють меланхолію та надмірну тривогу.

Іпохондрія (лат. hypochondriasis, класифікація МКХ-10: F45.2) сьогодні розглядається як психічний розлад (психосоматика), що характеризується нав’язливими страхами щодо свого здоров’я.

Психосоматика – це напрям у медицині та психології, що вивчає зв’язок між психологічними станами (стрес, тривога, депресія) та фізичними захворюваннями. Простими словами, це коли емоційні та психічні проблеми викликають реальні тілесні симптоми. Наприклад, хронічний стрес може призводити до головного болю, болю в животі, підвищеного тиску чи проблем із серцем, хоча жодних органічних порушень немає.

Але іпохондрія – це лише один із можливих психічних станів, що пов’язані з надмірним занепокоєнням про здоров’я та власне тіло. Сюди також належать:

• Нозофобія (nosophobia) – боязнь заразитися або захворіти.
• Дисморфофобія (dysmorphophobia) – нав’язливий страх фізичних дефектів.
• Агравація (aggravatio) – перебільшення симптомів хвороби.

Попри їхню схожість, ці явища мають відмінні механізми розвитку. У цій статті ми розглянемо їх докладно, пояснимо походження термінів та основні відмінності, а також розповімо, як боротися з такими станами.

1. Іпохондрія – патологічний страх серйозних хвороб

Що таке іпохондрія?

Іпохондрія (hypochondriasis) – це психічний розлад, при якому людина глибоко переконана, що має важке або навіть смертельне захворювання, попри відсутність будь-яких об’єктивних медичних доказів. Це не просто підвищена увага до власного здоров’я, а нав’язливий стан, який перетворюється на основну життєву проблему.

Люди, які страждають на іпохондрію, схильні постійно аналізувати свої фізичні відчуття, шукати у них ознаки серйозних хвороб та надавати їм значення, яке не відповідає реальності. Звичайний головний біль здається їм симптомом пухлини мозку, а легке поколювання в грудях – передвісником серцевого нападу. Такі люди можуть відвідувати лікарів знову і знову, вимагаючи додаткових обстежень, переконані, що лікарі щось упустили.

Іпохондрія має багато синонімів і схожих станів. У медичній літературі її також називають іпохондричним неврозом, соматоформним розладом або хворобофобією. Цей розлад може супроводжувати генералізований тривожний розлад і навіть викликати панічні атаки.

Як розпізнати іпохондрію?

Найхарактернішою ознакою є постійний страх за своє здоров’я. Людина з іпохондрією може витрачати години на пошук інформації про можливі діагнози в інтернеті, порівнюючи свої симптоми з описаними у статтях або на медичних форумах. Навіть отримавши результати аналізів, що підтверджують нормальний стан здоров’я, вона не заспокоюється і шукає інших лікарів, які можуть “розкрити справжню причину” її недуг.

Однак варто зазначити, що іпохондрія не є обманом чи симуляцією. Людина дійсно відчуває фізичні симптоми – біль у животі, запаморочення, серцебиття або навіть нудоту. Але ці відчуття мають психосоматичне походження, тобто викликані не фізичним захворюванням, а нервовим напруженням та підвищеною тривожністю.

2. Нозофобія – страх заразитися або захворіти

Що таке нозофобія?

Нозофобія (nosophobia, від грец. νόσος – “хвороба” і φόβος – “страх”) є тісно пов’язаною з іпохондрією, але має свою специфіку. Якщо іпохондрик переконаний, що він уже хворий, то людина з нозофобією панічно боїться заразитися або захворіти в майбутньому.

Для людей, які страждають на нозофобію, будь-який контакт із потенційними “загрозами” стає неприпустимим. Вони уникають громадських місць, не торкаються поручнів у транспорті, бояться рукостискань і навіть можуть обмежувати соціальні контакти через страх підхопити якусь інфекцію.

Цей розлад має кілька підвидів, залежно від того, яка хвороба викликає найбільший страх. Деякі люди панічно бояться серцевих нападів – це називають кардіофобією. Інші переконані, що в них може розвинутися рак – це канцерофобія. Ще одна поширена форма – інфекціофобія, що загострилася під час пандемії COVID-19.

Як проявляється нозофобія?

Страх захворіти може призводити до нав’язливих ритуалів: частого миття рук, обробки всіх предметів антисептиками, уникнення людей із найменшими ознаками застуди. Будь-яка фізична зміна в організмі – навіть незначна слабкість або нежить – викликає паніку, а відвідування лікаря може спричинити тривожний розлад.

Цікаво, що в історії медицини були періоди, коли нозофобія розповсюджувалася масово. Наприклад, у 19 столітті багато людей панічно боялися туберкульозу, а в 80-х роках 20 століття – СНІДу.

---

3. Дисморфофобія – коли людина не приймає свою зовнішність

Що таке дисморфофобія?

Дисморфофобія (dysmorphophobia, від грец. δυσ- – “порушення”, μορφή – “форма”, φόβος – “страх”) – це психічний розлад, при якому людина переконана, що має значні фізичні вади, навіть якщо ці недоліки є незначними або взагалі відсутні.

На відміну від іпохондрії та нозофобії, які стосуються здоров’я, дисморфофобія пов’язана із зовнішністю. Людина може бути абсолютно здоровою, але вірити, що у неї “жахливий” ніс, неправильна форма обличчя або недостатньо пропорційна фігура.

Дисморфофобія часто зустрічається серед підлітків, які перебувають у пошуку власної ідентичності. Дослідження показують, що 80% молодих людей хоча б раз у житті переживали періоди незадоволеності власною зовнішністю, але лише 2% розвивають патологічну форму розладу.

4. Агравація – коли симптоми перебільшуються

Що таке агравація?

Агравація (aggravatio, “погіршення”) – це явище, при якому людина перебільшує свої симптоми або навмисно робить їх більш вираженими, ніж вони є насправді. Це не обов’язково обман чи симуляція – у більшості випадків агравація відбувається підсвідомо, коли людина настільки концентрується на своїх відчуттях, що вони дійсно починають здаватися їй сильнішими.

Є два види агравації. Несвідома агравація зустрічається у людей із підвищеною тривожністю або тими ж іпохондричними розладами – вони настільки переживають через своє здоров’я, що їхні симптоми дійсно посилюються. Наприклад, людина, яка постійно боїться серцевого нападу, може почати відчувати прискорене серцебиття, що викликає у неї ще більшу паніку.

Другий варіант – свідома агравація, коли людина навмисно перебільшує або навіть вигадує симптоми для отримання певної вигоди. Це може бути бажання отримати лікарняний, уникнути відповідальності чи привернути увагу.

Агравація є важливим фактором у діагностиці психосоматичних розладів. Вона підтверджує, наскільки тісно пов’язані психічні переживання та фізичні відчуття, показуючи, що здоров’я – це не лише стан тіла, а й рівновага в думках.

Як лікарю розпізнати іпохондрію, дисморфофобію, нозофобію та агравацію у пацієнта?

(Особливості диференціації в умовах військового стану та мобілізації)

Під час війни та загальної мобілізації лікарі стикаються зі складним викликом: відрізнити реальні хвороби від психогенних станів, правильно оцінити стан пацієнта, запобігти хибним діагнозам і водночас не ігнорувати справжні проблеми.

Військовозобов’язані, які звертаються до лікарів, можуть мати як реальні неврологічні чи психічні розлади, так і агравацію, іпохондрію або навіть симуляцію. Завдання лікаря – чітко розрізнити ці стани, не допустити хибного лікування, не поставити невиправданий діагноз та не допустити ухиляння від військового обов’язку через неправдиві скарги.

Основні принципи диференційної діагностики

Щоб правильно визначити, з чим має справу лікар – реальним розладом, психосоматичним проявом чи симуляцією – потрібно застосовувати комплексний підхід, який включає клінічні, психологічні та об’єктивні методи діагностики.

1. Ретельний збір анамнезу

Правильна розмова з пацієнтом дозволяє виявити закономірності та невідповідності в його симптомах.

• Як довго тривають скарги? Якщо симптоми виникли різко після мобілізації чи напередодні комісії – є підстави запідозрити психогенний характер стану.
• Чи є супутні захворювання? Випадки, коли пацієнт раніше ніколи не скаржився на подібні стани, але раптово “згадав” про хронічні хвороби – можуть свідчити про агравацію або симуляцію.
• Як симптоми змінюються з часом? При справжніх хворобах вони мають закономірний розвиток, тоді як при психогенних станах або агравації – можуть змінюватися непередбачувано.

💡 Приклад: Якщо пацієнт із підозрою на дискову грижу скаржиться на біль у спині, але під час розмови спокійно сідає та встає без характерних обмежень рухливості – можлива агравація.

---

2. Об’єктивне обстеження та фізикальні тести

Один із ключових підходів до розрізнення реальної патології та психосоматичних розладів – це зіставлення симптомів із об’єктивними даними.

• Неврологічний огляд. Якщо пацієнт стверджує, що у нього значна слабкість у нозі через радикулопатію, але при відволіканні лікаря він може повністю рухати кінцівкою – це сигнал, що симптоми можуть бути психогенними.
• Тести на симуляцію. Один із класичних методів – тест Гувера: при реальному парезі м’язів пацієнт не може активно натискати на ліжко здоровою ногою, якщо лікар просить його підняти ослаблену кінцівку. Якщо ж він демонструє слабкість ноги, але здатен сильно натиснути – це може свідчити про симуляцію або агравацію.
• Функціональна діагностика. МРТ, КТ, електронейроміографія допомагають виключити органічні патології.

💡 Приклад: Якщо пацієнт скаржиться на сильний біль у хребті, але МРТ не виявляє жодних порушень, а реакція на знеболювальні непередбачувана – варто подумати про психосоматичний розлад або агравацію.

3. Аналіз психологічного профілю пацієнта

Значну роль у диференціації іпохондрії, нозофобії та агравації відіграє психологічний стан пацієнта.

• Іпохондрія: Пацієнт не шукає вигоди, він дійсно боїться, що має важку хворобу. Його паніка реальна, він багато читає про свою “хворобу”, хоче робити все більше аналізів, переконаний, що лікарі щось “не помітили”.
• Нозофобія: Людина боїться захворіти в майбутньому, уникає громадських місць, контакту з хворими, може надмірно перевіряти симптоми, але уникає діагностики.
• Агравація: Симптоми є перебільшеними, пацієнт часто змінює свої скарги, може демонструвати сильний біль при огляді, але в побуті поводитися інакше.
• Симуляція: Пацієнт чітко орієнтований на отримання вигоди – звільнення від військової служби, отримання пільг або уникнення відповідальності.

💡 Приклад: Якщо пацієнт уникає медичних обстежень або не хоче проходити консультації з фахівцями, але водночас наполягає на отриманні довідки про хворобу – це підозрілий момент.

---

4. Використання об’єктивних методів оцінки психічного стану

Додатково можуть бути застосовані тести та шкали для оцінки рівня тривожності та психосоматичних розладів:

• Шкала PHQ-9 для оцінки депресивних станів.
• Шкала тревоги Гамільтона (HARS).
• MMPI (Міннесотський багатопрофільний особистісний опитувальник) – допомагає оцінити схильність до психосоматичних розладів.

---

5. Тактика лікаря: як діяти?

• Якщо лікар підтверджує органічне захворювання, необхідне відповідне лікування та обґрунтоване документальне підтвердження діагнозу.
• Якщо виявляється іпохондрія або нозофобія, важливо не ігнорувати скарги пацієнта, але пояснити йому психологічну природу його стану та рекомендувати консультацію психотерапевта.
• У випадку агравації або симуляції лікар повинен уникати зайвої діагностики та чітко роз’яснити пацієнту, що його стан не потребує медичного втручання, але при цьому вести коректну та етичну розмову.

💡 Важливо! Лікарю слід уникати відкритого конфлікту з пацієнтом, навіть якщо є підозра на симуляцію, щоб не спровокувати агресію чи ескалацію ситуації.

Висновок: Як лікарю діяти відповідно до принципів медичної деонтології

У медичній практиці лікар повинен керуватися принципами медичної деонтології, які передбачають, що будь-яке лікування має ґрунтуватися на об’єктивних клінічних даних, лабораторних аналізах та інструментальних методах діагностики. Це особливо важливо в умовах, коли пацієнти можуть демонструвати симптоми, які не підтверджуються жодним медичним обстеженням або мають психогенне походження.

Що лікар повинен лікувати?

Лікар не лікує страхи, припущення або бажання пацієнта отримати певний діагноз – він керується лише доказовою медициною. Якщо пацієнт заявляє про важке захворювання, але об’єктивні методи діагностики (аналізи, МРТ, КТ, електронейроміографія, нейропсихологічні тести) не підтверджують патології, лікар не повинен піддаватися тиску чи припускати “теоретичне” захворювання.

Медична етика вимагає уникати як недообстеження пацієнта, так і надлишкової діагностики, яка лише посилює іпохондричні або нозофобічні стани. Надмірне призначення аналізів та процедур без чітких показань може заохочувати пацієнта до подальшого пошуку “неіснуючої” хвороби.

Як правильно діяти лікарю?

1️⃣ Ретельно збирати анамнез, звертаючи увагу на психосоматичні прояви, невідповідність симптомів та історію захворювань.
2️⃣ Проводити комплексну діагностику, спираючись на лабораторні та інструментальні методи.
3️⃣ Використовувати стандартизовані тести для оцінки тривожності, іпохондричних проявів і психосоматичних розладів.
4️⃣ Не піддаватися на маніпуляції або нав’язування пацієнтом певного діагнозу.
5️⃣ Якщо відсутня органічна патологія – коректно пояснювати пацієнту психосоматичний характер його стану та рекомендувати психотерапевтичну допомогу.

Лікар має діяти професійно та неупереджено

Особливо в умовах війни, мобілізації та підвищеної соціальної напруги лікар не може дозволити, щоб особисті емоції, політичні чи соціальні фактори впливали на ухвалення клінічних рішень. Він повинен залишатися неупередженим і діяти виключно в межах доказової медицини.

Таким чином, відповідно до медичної деонтології, лікар не займається доведенням або спростуванням бажань пацієнта, а лише діагностує та лікує підтверджені захворювання. Це гарантує, що медична практика залишатиметься професійною, а пацієнти отримуватимуть адекватну та обґрунтовану допомогу.

Для кращого розуміння важливості якісної діагностики варто звернути увагу на матеріали, які детально пояснюють принципи доказової медицини. Наприклад, у статтях “Значення якісної діагностики у сучасній медицині” та “Як уникнути помилок у медичній діагностиці” розглядається, чому об’єктивні методи обстеження є основою правильної діагностики, а також як надмірна суб’єктивність у підході до пацієнта може призводити до лікарських помилок. Автори наголошують на тому, що точність діагнозу залежить не лише від клінічних симптомів, а й від використання сучасних інструментальних методів, лабораторних тестів та професійної інтерпретації результатів. Це особливо важливо в ситуаціях, коли необхідно диференціювати психосоматичні розлади від органічних захворювань або агравації, адже лікар повинен лікувати не симптоми, а реальні причини захворювання.