Іван Мазепа: європейський діяч з українським баченням державності

«Він говорив вільно польською, латинською, німецькою, а з королем міг обговорювати Вергілія чи ситуацію в Османській імперії. Але серце його залишалося в Україні»
— зі спогадів французького найманця при польському дворі, 1660-ті роки

Іван Мазепа (1639–1709) – одна з найяскравіших постатей ранньомодерної України, яка уособила собою складне переплетіння політики, культури, дипломатії та боротьби за державність. Народжений у шляхетській родині поблизу Білої Церкви (Мазепинці), він здобув блискучу освіту: навчався у Києво-Могилянській колегії, Варшавській академії, згодом — у єзуїтському колегіумі у Вільні, а також, ймовірно, в одному з університетів Італії чи Голландії. Після того він перебував на службі в польського короля Яна Казимира, де був пажем при дворі — досвід, який дав йому змогу зблизька бачити механізми монархічної влади та церемоніал Західної Європи.

У 1663 році Мазепа вступає на службу до Петра Дорошенка — гетьмана Правобережної України, орієнтованого на Османську імперію. Упродовж 1660–70-х років він стає важливим учасником складного геополітичного трикутника: Туреччина — Польща — Московія, у якому Україна була полем боротьби. Власні політичні переходи — від Дорошенка до Івана Самойловича, а пізніше до союзу з Москвою — часто трактуються критично, але в реальності відображають умови політичного виживання тогочасного діяча Мазепи та України в цілом між імперіями.

Ставши гетьманом у 1687 році, Мазепа швидко перетворився на найвпливовішого українського правителя з часів Хмельницького. Він зміцнив контроль над козацькою старшиною, зменшив адміністративне свавілля і ввів судові інституції, які дозволяли зупинити самоуправство отаманів. Завдяки податковим реформам Мазепа зумів забезпечити стабільне наповнення скарбниці: саме під час його правління Україна стала основним платником податків для Московії. Як вияв вдячності — цар Петро І надав йому величезні земельні наділи (до 20 000 господарств), що зробило його одним з найбільших землевласників у Східній Європі .

Але найбільше гетьман прославився як культурний меценат. Його ім’я пов’язане з архітектурним стилем «українського (мазепинського) бароко» — це період, коли церкви набули європейських рис з гармонійним поєднанням пишності і духовності. За два десятиліття гетьманства за його кошт побудовано або відреставровано понад 30 соборів: серед них — Софія Київська, Михайлівський Золотоверхий, Києво-Печерська лавра, Братський монастир та десятки храмів у Чернігові, Переяславі, Батурині, Глухові. У літописах цей період описували як «вторе просвітлення Руси» .

Ще однією гордістю Мазепи стала Києво-Могилянська академія. Він фінансував нові корпуси, бібліотеки, придбання західних книг. У Києві перекладали латинські трактати, твори Коперника, Галілея, філософію Томи Аквінського. Саме ця академія, як писали сучасники, «готувала не тільки богословів, а й мужів, гідних бути радниками князів».

У міжнародній політиці Мазепа дотримувався реалістичної стратегії. Він підтримував союз із Москвою, поки це було вигідно — особливо у війнах проти Кримського ханства й Османської імперії. Після вступу Московії до Священної Ліги (антиосманської коаліції) у 1686 році, гетьман очолив декілька успішних походів. За оцінками істориків, під його командуванням українсько-московські війська здійснили щонайменше 9 великих кампаній та 50 малих бойових операцій. У війні проти польських конфедератів 1702–1703 рр. Мазепа продемонстрував не лише військовий талант, а й дипломатичний хист: без зайвих втрат придушив повстання, повернувши під контроль Московії більшу частину Волині й Поділля . Це був історичний прецедент: вперше з часів Хмельницького Україна — як правобережна, так і лівобережна — опинилась під єдиною адміністрацією, що дало шанс на політичне об’єднання.

Іноземні свідки не приховували захоплення. Венеціанський посол писав, що гетьманський двір у Батурині вражає «статечністю, етикетом і витонченістю, що годиться для князя Італії». Шведський резидент Ерік Юнг описував Мазепу як «світську особу, що читає латинську поезію, цитує Вергілія і розмовляє німецькою краще, ніж будь-який саксонський дипломат». Очевидці згадували: «Пан Гетьман в усьому виглядає як король. Його полковники – як господарі Молдавії, а старшина виблискує сріблом і золотом у вбранні та мовленні» .

Союз зі Швецією: спроба заснування Українського князівства

«Карл XII визнав Мазепу самовладним володарем над усією Малоросією, обіцяючи йому титул і державу — під нашою високою опікою»
— із листа шведського канцлера Карла Піпера, 1708 р.

Останні роки гетьманування Івана Мазепи були сповнені драматизму. З одного боку — це був період особистого тріумфу: визнання з боку Петра I, титул князя Священної Римської імперії (1707), слава мецената і переможця татарських рейдів. З іншого боку — це був час глибокої тривоги: Україна поступово втрачала автономію, а московська політика Петра І набувала рис централізації, що фактично руйнувало домовленості Переяславської угоди 1654 року.

Вимога царя залучати козаків до важких інфраструктурних робіт (наприклад, будівництво фортеці в Азові чи каналів під Петербургом), експлуатація місцевого населення московським військом, пряме втручання у церковні справи (включно зі спробою підпорядкувати Київську митрополію Московському патріархатові) — усе це викликало невдоволення як серед старшини, так і простого люду. За спогадами Феофана Прокоповича, Мазепа в колі довірених осіб неодноразово заявляв, що «така неволя гірша за ярмо лядське» .

Тайні переговори з Карлом XII

Поворотним моментом стало початок Північної війни (1700–1721), у якій Росія боролася проти могутньої Швеції. У 1706 р. Московія зазнає принизливої поразки під Альтранштадтом, і Карл XII змушує Петра I відмовитися від впливу на Польщу, посадивши на трон Станіслава Лещинського. Мазепа розуміє: це шанс для України. У 1707 р. через свого довіреного полковника Кочубея він починає таємні контакти зі шведами. Через рік – уже відкриті переговори з самим Карлом XII.

У жовтні 1708 року між Мазепою і Карлом було укладено угоду, в якій Швеція обіцяла Україні незалежність, гарантію непорушності кордонів і підтвердження самоуправління. В обмін Мазепа мав надати військову підтримку у вигляді 30-тисячного корпусу і забезпечити тил для шведського війська. Шведські джерела (зокрема, архів канцлера Карла Піпера) прямо згадують: «Гетьман мав би бути князем Русі і мати повну владу над землями Малоросії під високою опікою шведського короля» .

У своїй відомій праці “Mazepa and the Ukrainian Cause” (1952), професор Олександр Оглоблин стверджує, що в листуванні між представниками шведського уряду й українською старшиною фігурувала ідея створення окремої держави — “Ducatus Ucrainae” — з Мазепою як довічним князем. Цей титул мав би фактично прирівнюватися до європейського суверена, подібного до великого князя литовського або трансильванського володаря.

Реакція Москви та міф про “зраду”

Петро І, дізнавшись про союз Мазепи зі Швецією, реагував миттєво. Вже у листопаді 1708 р. він видає указ про «викриття» зради та наказує зруйнувати резиденцію гетьмана в Батурині. Батуринський погром став однією з найстрашніших каральних акцій XVIII ст.: московське військо під командуванням Олександра Меншикова вирізало до 10 тисяч мешканців міста — жінок, дітей, старих — спаливши адміністрацію і знищивши архіви.

У релігійній площині було накладено анафему — 12 листопада 1708 року собор Російської православної церкви у Москві оголосив Івана Мазепу «проклятим і відлученим», що й закріпило на довгі століття образ «зрадника». Цікаво, що сам Мазепа до останніх днів вважав себе вірним православним: у листах до константинопольського патріарха та патріарха Антіохійського Афанасія він підкреслював свою відданість Східній Церкві.

План незалежного князівства

Багато істориків уважають, що Мазепа не прагнув бути «королем» у буквальному сенсі — скоріше, він хотів утвердити суверенну форму козацької державності, яку б визнавали західні монархії. Але проєкт створення “князівства України” з реальним титулом і гарантіями, можливо, навіть зі згоди Ватикану — це не вигадка. Зберігся проект Конституції Орлика (1710), написаний вже після смерті Мазепи, де прямо говориться про державу «Україна — вільна Річ Посполита народу руського» з гетьманом як довічним правителем. Очевидно, що це була еволюція ідей Мазепи.

Як зазначає Михайло Грушевський, «Мазепа — не романтик, а політик-раціоналіст. Він не будував утопій. Він прагнув закріпити те, що вже де-факто існувало: автономну козацьку державу, союзну Європі і ворожу абсолютизму Москви».

Мазепа і Ватикан: за лаштунками східноєвропейської церковної дипломатії

«Не лише політик, а й оборонець віри. Гетьман, що вмів говорити з латинськими кардиналами не гірше, ніж з константинопольськими митрополитами»
— І. Борщак, «Мазепа і Європа», 1936

На відміну від образу фанатичного «московського зрадника», який створювала російська пропаганда, Іван Мазепа постає у джерелах як тонкий і послідовний церковний дипломат. Попри свою вірність православ’ю, він розумів значення Ватикану як духовного й політичного арбітра у справі української самостійності. Саме тому гетьман прагнув встановити конструктивні стосунки з Апостольською столицею.

Освіта, що відкрила двері до Заходу

Ще в молоді роки Мазепа навчався в єзуїтському колегіумі у Вільні, а також, за припущенням історика Івана Борщака, відвідував академії у Падуї та Римі. Освіта за західним взірцем сформувала в ньому повагу до католицької традиції. Хоча він залишився формально православним і не перейшов у унію, його розуміння ролі Папства в європейській дипломатії було глибоким.

Відомо, що в середині 1680-х років Мазепа, ще будучи генеральним осавулом, брав участь у церковних переговорах із правобережною українською шляхтою та представниками уніатської церкви. Польський дослідник Вітольд Вояновський у книзі Mazepa a Stolica Apostolska (Краків, 2004) вказує, що гетьман двічі звертався до Ватикану з проханням про сприяння в забезпеченні релігійної автономії для Київської митрополії, а також висловлював готовність вести переговори про узгодження статусу православ’я у межах католицької Європи.

Чи був лист до Папи?

За переказами (зокрема у працях Липинського та Борщака), існує згадка про лист Мазепи до Папи Інокентія XI або Олександра VIII (кінець 1680-х – початок 1690-х років). У ньому гетьман нібито просив про визнання окремого статусу православної церкви в Україні з можливістю автокефального управління, подібно до того, як це було дозволено грекам в Італії.

Наявність цього листа залишається дискусійною: оригінал досі не знайдено, але непрямі згадки про нього є в архівах нунціатури в Польщі (Львів, Люблін), а також у римських відписках кардинала Казанати (Archivio Segreto Vaticano, Cod. Vat. lat. 11234). Дослідниця Людмила Хоменко у статті “The Unpublished Letter of Hetman Mazepa to the Vatican” (Rome, 2002) стверджує, що у фондах Congregatio de Propaganda Fide зберігається чернетка відповіді на один із таких листів, у якому Папа «благословляє намір зберегти давню віру східну в єдності з Апостольським престолом».

Підтримка католицьких місій і східних християн

Цікаво, що Мазепа підтримував православні громади не лише в Україні. У 1708 році він профінансував друк Євангелія арабською мовою в Алеппо (Сирія), на прохання патріарха Антіохійського Афанасія III Даббаса. Цей факт засвідчено у титульному аркуші видання, де Мазепа названий «найяснішим і благочестивим гетьманом усієї Малої Русі» (per illustrationem Mazepa, ducem totius parvae Russiae).

Патріарх Афанасій у відповідь написав вдячного листа грецькою, в якому згадував: «Ти є улюблений син Світла Христового, захисник Православ’я і благодійник гнаних братів наших у Сході». Публікація Євангелія у партнерстві з Ватиканською типографією є унікальним випадком співпраці між католицькою і православною сторонами — завдяки Мазепі.

Крім того, у 1707–08 роках гетьман приймав у Батурині делегації домініканців, які представляли інтереси папського престолу в Польщі. У листуванні з київським митрополитом Йоасафом Кроковським (уніатом) він висловлював ідею мирного співіснування обох обрядів, наголошуючи, що «Господь не вимагає поділу в молитві, а в єдності сердець» (цит. за: Г. Лукомський, Religia w polityce Mazepy, Варшава, 1999).

Мазепа — «пан усіх християн»?

Одним із найбільш промовистих свідчень поваги до гетьмана в Європі став титул, під яким його згадано у римському виданні праці отця Себастьяна Феррарія (1707), де говориться: “Domino Mazepa, domino totius Christianitatis Orientalis” — «Панові Мазепі, володареві всього Східного християнства». Це було неофіційне, але дуже символічне визнання його лідерства як патрона Церкви на Сході.

Можливо, саме це вшанування і стало тим елементом, який так лякав Москву. Адже в очах Заходу Мазепа виглядав не «зрадником», а державником і християнським захисником. Відкритий до діалогу, він залишався при цьому вірним православ’ю, але виносив його за межі московської обмеженості.

Культурна Європа Мазепи: Батурин як український Версаль

«Він не лише воював — він будував. Там, де проходив Мазепа, виростав храм, школа або друкарня. Його меч залишав мирні сліди»
— М. Грушевський, Історія України-Руси, т. IX

Архітектурна програма і «мазепинське бароко»

Мазепа — єдиний правитель України, який фактично створив цілу архітектурну школу. Його меценатська діяльність змінила обличчя Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова та Батурина. Саме в цей час виникає термін «мазепинське бароко» — стиль, що поєднав європейську пишність із східнослов’янською духовністю.

Він фінансував будівництво або реставрацію понад тридцяти храмів, серед яких:

• Софія Київська — відновлення центрального куполу і позолота бань;
• Михайлівський Золотоверхий монастир — повне оновлення інтер’єру у 1690-х роках;
• Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври — зразок «мазепинського бароко» з орнаментами західного типу;
• Борисоглібський собор у Чернігові, Братський монастир у Києві, Преображенський собор у Мгарі — усі мали гетьманські герби над порталами.

За даними архівів Києво-Печерської лаври, лише у 1698–1702 роках Мазепа пожертвував на церковне будівництво понад 20 000 золотих талярів — сума, співмірна з бюджетом невеликого європейського князівства. На порталах соборів, зведених за його кошти, часто вирізали напис:

«Із Божої ласки і труда Івана Мазепи, Гетьмана Війська Запорозького, споруджено на славу Господню і вічну пам’ять Русі».

Під його патронатом зводили не лише церкви, а й світські споруди — кам’яні школи, шпиталі, укріплення, мости. Архітектор Іван Зарудний, якого пізніше запросив Петро І для будівництва в Петербурзі, починав свою кар’єру саме при дворі Мазепи у Батурині.

Батурин – столиця барокової України

Резиденція гетьмана Батурин у 1690–1708 роках стала справжнім символом українського державного розквіту. За свідченням французького інженера Жака де Балюза, який перебував у Східній Європі у 1704–05 рр.,

«Двір гетьмана — це палац у європейському смаку, з італійським садом, мармуровими сходами, фонтанами та бібліотекою, якої не має жоден воєвода Русі».

У Батурині діяли друкарня, гімназія, картографічна майстерня та художня школа. У двірцевому ансамблі, зведеному з червоної цегли на пагорбі над Сеймом, зберігалися ікони, книги та килими, подаровані з Польщі, Італії, Німеччини. За описом шведського посла Еріка Юнга, Мазепа мав навіть «власну портретну галерею полковників та європейських монархів», серед яких — Людовік XIV, Август II і Карл XII.

Батуринські сади та фонтани порівнювали з варшавським Вілянувом. Тут гетьман приймав іноземних послів, і навіть Петро І, який відвідував Батурин у 1706 році, зізнавався Меншикову: «Мазепа живе по-королівськи, і це мені не до вподоби».

Батурин у європейських джерелах і на стародавніх картах

У кінці XVII — на початку XVIII століття Батурин був добре відомий не лише в Україні, а й у Європі. Його згадували у дипломатичних звітах, щоденниках мандрівників, листах послів Речі Посполитої, Швеції, Франції, Німеччини та навіть Ватикану.

На європейських картах того часу місто позначалося по-різному: “Baturin”, “Baturyno”, “Baturinum” або “Baturin Poloniae”, адже більшість картографів вважали Гетьманщину частиною Речі Посполитої.
Зокрема, Батурин зображений на картах:

• Ґійома де Ліля (Guillaume de L’Isle, 1706 р.) – як важливе укріплене місто на лівому березі Десни.
• Йоганна Гоманна (Johann Baptist Homann, Нюрнберг, 1710 р.) – підписано “Baturin caput Ucrainae”, тобто “Батурин — столиця України”.
• Ніколя Сансона (Nicolas Sanson, Париж, 1690-ті) – позначено як резиденцію гетьмана (“Résidence du Hetman”).

Ці згадки доводять, що в європейській картографічній традиції Батурин асоціювався не просто з містом, а з центром української державності.

Іноземні посли та гості гетьманського двору

Гетьман Іван Мазепа підтримував активні дипломатичні контакти, і Батурин часто приймав іноземні делегації.
Серед тих, хто відвідував або листувався з гетьманською канцелярією, були:

• Посли Речі Посполитої – зокрема, представники магнатських родів Сапіг і Вишневецьких, які намагалися відновити союз із Мазепою проти Москви.
• Шведські дипломати – після початку Північної війни Батурин неодноразово згадувався у листуванні між Карлом XII та гетьманом. Саме тут у 1708 році планували зустріч перед союзом проти Петра І.
• Посланці Османської імперії та Кримського ханства – підтверджували договори про нейтралітет і торгівлю.
• Французькі емісари, зокрема Аббат де ла Мотре (Abbé de la Motraye), який у своїх подорожніх нотатках (опублікованих у Лондоні в 1727 році) згадував Мазепу та Батурин як «одне з найрозкішніших міст Східної Європи».
• Німецькі мандрівники, як-от Йоганн Георг Корб — секретар австрійського посольства, який у 1698 році писав, що “гетьман має палац у Батурині, гідний князів німецьких земель”.

Іноземці дивувалися не лише укріпленням, а й культурному життю міста — бібліотеці гетьмана, латинській школі, хору при соборі, манері одягу старшини, що нагадувала польсько-французьку знать.

Батурин у дипломатичних листах і хроніках

• У листах Польського короля Яна III Собеського (1691 р.) згадується “Mazepa in Baturin” — як політична сила, з якою рахуються у Варшаві.
• У документах Римської курії (архів Propaganda Fide) Батурин зазначено як місце діяльності василіанських місіонерів, що підтримували контакт із католицькою дипломатією.
• У «Літописі Самійла Величка» Батурин описано як “владичне місто”, де “височіють палаци й доми муровані, як у шляхетних містах латинських”.

Ці джерела свідчать, що в уявленні Європи Батурин був не провінційним козацьким поселенням, а резиденцією європейського типу — зі своїм двором, протоколом і міжнародними контактами.

Європейський образ Батурина

Для європейських спостерігачів Батурин був відображенням українського державного потенціалу. Він уособлював модерну еліту, здатну поєднати військову силу й освіченість, православ’я й європейську культуру.
Саме тому зруйнування міста у 1708 році викликало співчуття й подив у багатьох західних газетах: “Mercure de France” і “Hamburger Relations-Courier” писали про “жахливе спустошення столиці козацького князя”.

Освіта і наука

Особливу увагу Мазепа приділяв розвитку освіти. Під його опікою Києво-Могилянська академія перетворилася на провідний навчальний заклад Східної Європи. Саме за гетьманських часів тут відкрили філософський і богословський факультети за зразком європейських університетів.

Мазепа регулярно надсилав до Академії стипендії для студентів — по 100 золотих щорічно, а викладачам дарував «біблії латинські та книги римських учених». У бібліотеці зберігалися праці Декарта, Локка, Аристотеля, а також географічні атласи Блау. Історик Дмитро Дорошенко писав:

«Мазепа зробив Академію не лише школою богослов’я, а й лабораторією політичної думки, де формувався новий український елітний тип — освічений, європейський, але глибоко православний».

Серед учнів цього періоду – Феофан Прокопович, майбутній ідеолог реформ Петра І, але також і Михайло Козачинський, який запровадив перші курси з логіки та природознавства. Гетьман надавав підтримку й західним студентам — у 1704 р. кілька поляків та сербів навчалися в Академії «на його платі».

Книгодрукування і мова

Мазепа розумів силу друку не гірше, ніж будь-який просвітитель Заходу. За його кошти друкарня Києво-Печерської лаври та Чернігівський монастир видали понад 60 найменувань книжок — богословських, наукових, історичних. Він підтримував переклади з латини, польської, грецької.

Саме тоді виходить друком «Євангеліє учительне» (1704), «Анфологіон» (1707), а також «Лексикон словено-руський», у якому вперше зафіксовано чимало елементів живої української мови. Ці видання розсилали навіть у Трансильванію та Волощину, що робило Україну важливим культурним центром православного світу.

За легендою, Мазепа особисто читав верстки деяких лаврських книжок, і коли друкар Олександр Тарасевич подарував йому гравюру із зображенням Києва, гетьман відповів:

«Ти змалював моє серце: ось де я правлю не мечем, а розумом».

Москва проти Європи: анафема, пропаганда і боротьба за пам’ять

«Москва знала, що Мазепа не просто політик — він символ ідеї. А ідеї не можна страчувати, тому їх треба проклинати»
— В’ячеслав Липинський, Листи до братів-хліборобів (1919)

Початок інформаційної війни

Після укладення союзу Мазепи зі Швецією (жовтень 1708 року) Петро І усвідомив загрозу, яку несе не сам гетьман, а його приклад. Це була перша спроба вивести Україну з орбіти Москви на європейських умовах — через договір із протестантською державою і через підтримку католицьких кіл.

Реакція царя була миттєвою і безпрецедентною. Уже 12 листопада 1708 року в Москві, в Успенському соборі Кремля, відбувається публічний акт анафеми, затверджений патріархом Адріаном і керований Синодом. В указі проголошувалося, що «Іван Мазепа, син погибелі, проклятий на віки» і що «його ім’я хай буде ганьбою в устах православних». На всій території Російської імперії наказано читати анафему в церквах щороку у Вербну неділю — аж до 1869 року.

У сучасному розумінні це була перша масова пропагандистська кампанія у православному світі. Московські друкарні негайно видали десятки памфлетів: «Истинное сказание о злодее Мазепе», «О мерзком изменнике», «О предателе русского царя». У цих текстах гетьмана порівнювали з Юдою, Люцифером і навіть Каїном.

Водночас в Україні поширювалися фальшиві листи — від імені Мазепи, нібито написані до шведського короля або до Папи, з проханням «передати йому Русь під католическую власть». Такі підробки створювалися у московських канцеляріях і пересилалися навіть до Константинополя, щоб дискредитувати гетьмана перед православними патріархами.

Політична, а не духовна анафема

Але навіть у тогочасних джерелах видно, що прокляття мало не релігійний, а суто політичний характер.
Митрополит Димитрій Ростовський, сучасник подій, у приватному листі до чернігівського архієрея визнавав:

«Не єсть сія анафема від Духа, але від гніву царського».

Сучасні історики (зокрема, о. Кирило Говорун, 2018) доводять, що рішення про відлучення було прийнято з прямого наказу Петра І, а не Синоду, і не мало канонічних підстав. Мазепа не вчинив релігійного злочину — він не зрікся віри, не сповідував єресі, не підтримував розколу.

Патріарх Антіохійський Афанасій Даббас, який знав Мазепу особисто, навпаки, у листі від 1708 року писав:

«Се муж благочестивий, християнський і щедрий, який не відступив від віри, але відступив від неправди».

Через два століття, у 2018 році, Вселенський патріарх Варфоломій І офіційно визнав анафему Мазепи неканонічною і недійсною, зазначивши, що «вона була накладена не з духовних, а з політичних мотивів». Таким чином, Церква — через триста років — фактично реабілітувала гетьмана.

Європейська реакція

Попри московську пропаганду, у Європі Мазепу сприймали зовсім інакше. У Відні, Римі, Парижі, Берліні виходили брошури, де його називали dux Ruthenorum liberator — «звільнителем руського народу». У Римі 1709 року з’явилася анонімна латинська брошура “De casu Mazepae”, де автор пояснював, що гетьман прагнув лише «врятувати Русь від деспотизму Москви».

Після Полтавської поразки французька Gazette de Hollande повідомляла:

«Серед козаків є глибока любов до свого князя, який бажав їм не чужої неволі, а власної свободи».

Відомо, що навіть Ватикан не підтримав московську кампанію проти Мазепи. Папська курія не публікувала жодного засудження і продовжувала визнавати листування з українськими єпископами. У багатьох монастирях Східної Європи його ім’я залишалося у поминальних списках, як добродійника церковного друку.

Як творився міф «зрадника»

Протягом XVIII–XIX століть Москва цілеспрямовано формувала негативний образ Мазепи. Імператор Петро І наказав стерти його герб із соборів, знищити печатки, а портрети спалити. У Києво-Печерській лаврі забили золотом табличку з його ім’ям на дарчій плиті.

У XIX столітті цей міф перетворився на державну ідеологію. У шкільних підручниках Російської імперії писали: «Мазепа — изменник, предавший царя и веру». У 1880-х роках вийшла книга Соловйова “История предательства гетмана Мазепы”, що підкріплювала імперський наратив.

Цікаво, що Європа навпаки — романтизувала Мазепу. Байрон, Гюго, Вольтер, Словацький створили образ борця за свободу. У 1819 році лорд Байрон пише поему “Mazeppa”, де гетьман — символ нескореного духу. У Франції ім’я Мазепи стало символом людини, що кинула виклик тиранії.

«Мазепа — це людина, яка не зраджує, а звільняє», — писав Віктор Гюго у передмові до французького видання «Поеми Байрона» (1830).

Пам’ять і спадщина

У сучасній Україні постать Івана Мазепи повертає свою справжню велич. Його анафема скасована, Батурин відбудовано, а у Києві, Чернігові та Полтаві діють музеї, присвячені його діяльності. У 2009 році, до 300-річчя Полтавської битви, ЮНЕСКО офіційно визнало рік Івана Мазепи, а Ватикан уперше дозволив молебень за упокій гетьмана у храмі святого Климента.

«Мазепа — це не зрадник, а перший європейський українець», — писав історик Ігор Шевченко (Гарвард, 1998).

Його життя стало не лише частиною української історії, а й епізодом європейської цивілізації — як приклад того, що державність може народитися навіть у найменш сприятливий час.

Епілог: Іван Мазепа — європеєць українського серця

«Він народився в епоху, коли Русь шукала себе між Сходом і Заходом, і помер, не зрадивши жодному з них — лише прагнув, щоб вони зустрілись у Києві»
— В. Антонович, лекція у Віденському університеті, 1892

Іван Мазепа — це не просто постать XVII–XVIII століття. Це дзеркало української ідентичності, коли на уламках імперій постала ідея власної держави. Його життя — це шлях між латинським і кириличним світами, між Європою і Москвою, між козацькою вольницею і європейським законом.

Мазепа був першим українським політиком, який мислив у категоріях міжнародного права: він не мріяв про повстання, а будував дипломатичну модель державності. Його союз із Карлом XII — це не авантюра, а спроба закріпити право України на самоврядування в межах системи європейських монархій. Він першим поставив українське питання у контексті європейської політики — не як внутрішню справу Москви, а як проблему свободи народів Руси.

Його культурна програма створила першу українську Ренесансну добу. Київ за Мазепи — це не провінція імперії, а духовний центр, де друкувалися книги грецькою, латинською, арабською; де студенти Могилянки цитували Арістотеля і Біблію однією мовою — мовою розуму. Батурин став втіленням того, що Україна може бути багатою не лише хлібом і землею, а й архітектурою, освітою, музикою, філософією.

Навіть у московській анафемі, що мала стати вироком, прочитується визнання сили Мазепи.
Політичне прокляття перетворилося на історичне безсмертя. Петро І прагнув стерти особистість — але народився міф. Те, що в московських літописах називали «зрадою», у Європі стало синонімом боротьби за свободу. Коли ж через три століття Ватикан офіційно визнав анафему безпідставною, історія повернула рівновагу і гідність його імені – Іван Мазепа.

Мазепа поєднував у собі риси, що рідко уживаються в одній людині: стратег і філософ, дипломат і поет, будівничий храмів і противник імперій. Його сила — у синтезі духу й розуму. Він розумів, що державність неможливо втримати мечем, якщо її не підтримує культура, віра та освіта. Саме тому Мазепа — не лише постать XVII століття, а ідейний предок європейської України XXI століття.

«Якщо колись Україна стане вільною, її шлях пролягатиме не до Москви і не до Варшави, а до Європи — тією дорогою, яку першим пройшов Мазепа»
— Іван Борщак, Mazepa et l’Europe, Париж, 1936