ТОП-5 досягнень голів Фонду держмайна за час президентства Зеленського, які так і не стали локомотивом економіки
Коли у 2019 році в Україні змінилася влада, бізнес-середовище покладало особливі надії на Фонд державного майна України. Саме ця структура мала стати одним із ключових інструментів модернізації економіки, залучення інвестицій та перезавантаження державного сектору. Від нових керівників чекали не чергових презентацій про реформи, а реальних змін: прозорої приватизації, приходу стратегічних інвесторів, скорочення збиткових державних підприємств та перетворення державних активів на джерело економічного зростання.
У світі успішні агентства з управління державною власністю часто виступають локомотивами економіки. Через них проходять масштабні інвестиційні проєкти, вони формують нові ринки, створюють робочі місця та забезпечують багатомільярдні надходження до бюджету. У Польщі, Чехії, Естонії чи Литві приватизація стала одним із фундаментів економічного прориву після переходу до ринкової економіки.
В Україні все виглядало не менш амбітно. За останні сім років Фонд державного майна очолювали Дмитро Сенниченко, Ольга Бущаненко, Ольга Сенишин, Олександр Сєнін, Віталій Коваль, Іван Сімчук та Дмитро Наталуха. Кожен новий керівник приходив із заявами про масштабне очищення системи, боротьбу з корупцією, рекордну приватизацію та нову якість державного управління.
На папері результати дійсно виглядають переконливо. Мільярди гривень надходжень до бюджету. Електронні аукціони. Відновлення великої приватизації. Законодавчі зміни. Нові реєстри та цифровізація процесів. У звітах Фонду ці досягнення часто називають історичними.
Але якщо відійти від офіційних презентацій та подивитися на фактичний стан державного сектору, виникає незручне запитання: чому після семи років реформ Фонд державного майна так і не став тим самим локомотивом економіки, на який розраховував бізнес?
Чому сотні державних підприємств залишаються збитковими або фактично не працюють? Чому великі міжнародні інвестори досі не вишикувалися в чергу за українськими активами? Чому кожна зміна керівництва супроводжується розмовами про новий старт, а суспільство продовжує чути ті самі обіцянки, що й десять років тому?
Парадоксально, але більшість головних досягнень ФДМУ за цей період справді можна вважати успіхами. Проте майже кожне з них має важливе уточнення: вони не призвели до системної трансформації державного сектору та не стали каталізатором економічного зростання країни. Більше того, частина реформ так і залишилася красивими цифрами у звітах чиновників, тоді як сам Фонд для багатьох представників бізнесу продовжує асоціюватися не з інвестиціями та розвитком, а з бюрократією, політичним впливом і хронічною нездатністю держави ефективно управляти власними активами.
Саме тому ми вирішили проаналізувати п’ять найбільш знакових досягнень голів Фонду державного майна за час президентства Володимира Зеленського та відповісти на головне питання: чи стали ці успіхи реальним двигуном економіки України, чи залишилися переважно успішними кейсами для офіційних звітів?
ТОП-5 досягнень ФДМУ: мільярди у звітах, але не в економіці
Якщо читати офіційні звіти Фонду державного майна за останні сім років, може скластися враження, що Україна пережила справжню революцію в управлінні державними активами. Рекордні надходження від приватизації, запуск електронних аукціонів, відновлення великої приватизації, цифровізація процесів, нове законодавство та залучення інвесторів — перелік досягнень виглядає більш ніж переконливо.
Проте будь-яка реформа оцінюється не кількістю презентацій, законів чи пресрелізів. Її головний критерій — вплив на економіку країни.
Саме тут починаються незручні запитання.
За роки президентства Володимира Зеленського Україна так і не отримала жодного прикладу масштабної приватизації, яка б стала каталізатором розвитку цілої галузі. Держава не створила нових промислових кластерів на базі приватизованих підприємств. Не з’явилося великих міжнародних інвесторів, які б пов’язали своє майбутнє з українськими державними активами. Більшість стратегічних підприємств залишаються збитковими, недокапіталізованими або фактично перебувають у режимі очікування чергової зміни керівництва.
Парадокс полягає в тому, що майже всі досягнення Фонду є реальними. Проблема в іншому — вони виявилися значно меншими за очікування бізнесу та суспільства.
Українські підприємці чекали, що Фонд держмайна стане локомотивом економічного розвитку. Натомість він переважно залишився ефективним адміністратором процесу продажу окремих активів.
Інвестори очікували появи нової економічної політики щодо державної власності. Натомість отримали серію успішних аукціонів без системного ефекту для економіки.
Громадяни чекали скорочення збиткового державного сектору. Але навіть сьогодні сотні підприємств продовжують існувати лише формально, накопичуючи борги та створюючи корупційні ризики.
Саме тому наш рейтинг побудований не лише на оцінці досягнень, а й на аналізі того, чому кожен із цих успіхів так і не перетворився на економічний прорив для країни.
№1. Рекордні надходження від приватизації: 5,1 млрд гривень, які не змінили економіку
Беззаперечним рекордом Фонду став 2021 рік, коли надходження від приватизації перевищили 5 млрд гривень. Це був найкращий результат за багато років і одна з головних перемог команди Дмитра Сенниченка. Але багато експертів це більше пов’язують накопиченим ефектом результату попередньої команди Білоус Ігоря (2015–2017) та Трубаров Віталія (в.о., 2017–2019).
На перший погляд, цифра виглядає вражаюче. Проте в масштабах української економіки вона виявилася значно меншою, ніж очікувалося.
Для порівняння: лише один середній індустріальний інвестор здатен вкладати в модернізацію виробництва сотні мільйонів доларів. Натомість значна частина приватизаційних надходжень фактично була спрямована на латання бюджетних дірок, а не на створення нових економічних можливостей.
Головна проблема полягала в тому, що держава раділа факту продажу активів, але значно менше уваги приділяла тому, що відбувалося після продажу.
Скільки нових робочих місць було створено? Скільки підприємств модернізовано? Які нові виробництва з’явилися завдяки приватизації? На ці питання держава досі не має переконливої відповіді.
У результаті рекордні мільярди залишилися переважно бюджетним успіхом, а не економічною трансформацією.
№2. Prozorro.Продажі: революція прозорості без революції інвестицій
Запуск електронних аукціонів через систему Prozorro.Продажі став одним із найбільш розрекламованих досягнень Фонду держмайна за останні роки. Дійсно, держава отримала принципово новий механізм продажу активів. Інформація про лоти стала відкритою, кількість учасників зросла, а результати аукціонів стали доступними для громадського контролю.
Якщо оцінювати реформу з точки зору прозорості, вона безумовно стала кроком вперед. Проте бізнес очікував значно більшого.
Прозорість сама по собі не створює інвестиції. Вона лише формує правила гри. Питання полягає в тому, чи зуміла держава використати ці правила для залучення стратегічного капіталу. Відповідь радше негативна.
Більшість покупців на аукціонах залишалися локальними українськими інвесторами. Масового приходу міжнародних корпорацій не відбулося. Україна так і не стала місцем, де світові гравці конкурують за державні активи так само активно, як це було у країнах Центральної Європи після реформ 1990-х років.
Більше того, прозорі торги не вирішили головну проблему — якість самих активів. Багато підприємств десятиліттями працювали без модернізації, накопичували борги, втрачали ринки збуту та потребували величезних інвестицій уже після придбання.
У результаті Prozorro.Продажі стала успішною реформою процесу, але не реформою змісту. Україна навчилася краще продавати державне майно, але так і не створила системи, яка б перетворювала ці продажі на джерело економічного прориву.
№3. Цифровізація Фонду: менше паперових довідок, але не менше державних проблем
Ще одним приводом для гордості ФДМУ стала цифровізація. Електронні реєстри, відкриті бази даних, онлайн-доступ до інформації про активи, спрощення процедур оцінки майна — усе це відповідало сучасним тенденціям державного управління.
На рівні адміністративної реформи зміни справді були помітними. Але цифровізація часто підміняла собою справжню реформу.
Проблема більшості державних підприємств ніколи не полягала в нестачі електронних сервісів. Їхні проблеми були значно глибшими: політичне втручання, неефективний менеджмент, непрозорі фінансові потоки, відсутність інвестицій та застарілі виробничі потужності.
Іншими словами, державні підприємства не ставали прибутковішими лише тому, що інформація про них з’явилася в електронному реєстрі.
Бізнес очікував створення повноцінного ринку державних активів із прогнозованими правилами гри. Натомість часто отримував цифровий доступ до активів, які роками втрачали свою вартість. Фонд навчився краще адмініструвати інформацію, але це не означало автоматичного зростання економічної ефективності державного сектору.
№4. Відновлення великої приватизації: законодавча перемога без економічного результату
У 2023 році влада оголосила про відновлення великої приватизації. Новий закон подавався як історичний крок, який мав розблокувати продаж стратегічних підприємств та забезпечити державі мільярдні надходження.
На папері все виглядало логічно. Фонд отримав нові повноваження. Були усунуті частина бюрократичних бар’єрів. З’явилася можливість активніше працювати з великими об’єктами.
Однак реальний результат виявився значно скромнішим. Навіть через кілька років після ухвалення закону Україна не може похвалитися масштабними історіями успіху великої приватизації, які б змінили окремі галузі або привели до країни потужних міжнародних інвесторів.
Символом цієї ситуації став Одеський припортовий завод. Про його приватизацію говорять уже багато років. Змінюються президенти, уряди, голови ФДМУ, але ОПЗ залишається радше символом нескінченних планів, ніж завершеної реформи.
Те саме можна сказати і про багато інших стратегічних активів. У підсумку велика приватизація поки що залишається більше політичною декларацією, ніж завершеним економічним проєктом.
№5. Рекордні аукціони: успішні продажі окремих об’єктів замість системних змін
Останніми роками Фонд регулярно повідомляє про рекордні результати окремих аукціонів. Одним із найяскравіших прикладів став продаж «Енергосталі», де фінальна ціна перевищила стартову більш ніж у п’ятдесят разів. Такі історії справді демонструють, що конкурентні аукціони працюють.
Проте виникає інше питання: чи можна окремі успішні кейси вважати показником успішності всієї системи?Скоріше ні.
Економічна політика оцінюється не кількома яскравими угодами, а довгостроковим впливом на економіку. Чи зменшилася частка збиткових державних підприємств? Чи зросли прямі іноземні інвестиції? Чи з’явилися нові виробництва на базі приватизованих активів? Чи підвищилася конкурентоспроможність української промисловості?
Саме ці показники визначають успіх реформи. Поки що відповіді на більшість із цих запитань залишаються неоднозначними. Рекордні аукціони створюють позитивний інформаційний фон, але не замінюють системної економічної політики.
Головна проблема ФДМУ: продаж заради продажу
Якщо спробувати сформулювати головний підсумок діяльності всіх керівників Фонду державного майна за останні сім років, він виглядатиме доволі парадоксально.
Фонд навчився продавати. Навчився проводити аукціони. Навчився збирати більше грошей до бюджету. Навчився цифровізувати процеси. Навчився створювати красиві презентації про успішні реформи.
Але він так і не навчився перетворювати державні активи на інструмент економічного розвитку.
Саме тому більшість заявлених досягнень ФДМУ залишають подвійне враження. З одного боку, вони дійсно є прогресом порівняно з тим, що було десять років тому. З іншого — вони виявилися значно меншими за очікування бізнесу, який розраховував побачити нову модель управління державною власністю.
Сьогодні Фонд держмайна продовжує залишатися одним із найвпливовіших економічних органів держави. У його розпорядженні перебувають тисячі активів загальною вартістю в сотні мільярдів гривень. Саме тому головне питання наступних років звучить значно ширше, ніж просто приватизація.
Чи стане ФДМУ справжнім інструментом економічної модернізації країни, чи й надалі залишатиметься структурою, яка звітує про мільярди гривень надходжень, але не може пояснити, чому ці мільярди так і не перетворилися на нові заводи, нові робочі місця та нову економіку?
Саме відповідь на це питання і стане головною оцінкою роботи всіх керівників Фонду державного майна в епоху Володимира Зеленського.
Але одне залишається стабільним: майже кожна команда Фонду рано чи пізно опиняється в полі зору правоохоронців
За сім років президентства Володимира Зеленського через кабінет голови Фонду державного майна пройшли Дмитро Сенниченко, Ольга Бущаненко, Ольга Сенишин, Олександр Сєнін, Віталій Коваль, Іван Сімчук та Дмитро Наталуха.
Кожен із них приходив із власною програмою реформ. Кожен обіцяв зробити Фонд сучасною інституцією, яка працюватиме за принципами відкритості та ринкової економіки. Кожен говорив про необхідність очищення системи від старих корупційних практик.
Якщо перечитати інтерв’ю та заяви різних років, можна помітити цікаву закономірність.
Змінюються прізвища. Змінюються команди. Змінюються політичні покровителі. Але риторика залишається майже незмінною. Прозора приватизація. Нові інвестори. Відкриті аукціони. Ефективне управління державними активами. Боротьба з корупцією.
Саме під цими гаслами працювала команда Дмитра Сенниченка. Ті самі цілі декларували його наступники. Аналогічні заяви лунали під час призначення Віталія Коваля. Схожі тези можна почути і сьогодні.
Однак проблема полягає в тому, що майже кожна команда Фонду зрештою потрапляє в новини вже не через результати приватизації, а через увагу правоохоронних органів.
Після завершення каденції Дмитра Сенниченка країна спостерігала за гучними кримінальними провадженнями НАБУ та САП, які стосувалися діяльності колишнього керівництва Фонду та державних підприємств.
У 2025–2026 роках у центрі уваги опинилася вже інша історія — приватизація державної частки одного з найдорожчих комерційних активів країни, київського торговельно-розважального центру Ocean Plaza.
Саме цей актив після рішення Вищого антикорупційного суду був переданий державі як частка, що раніше належала російському бізнесмену Аркадію Ротенбергу. Його продаж мав стати показовим прикладом того, як держава здатна ефективно управляти конфіскованими активами та залучати кошти до бюджету.
Натомість процес супроводжується кримінальним розслідуванням.
Офіс Генерального прокурора офіційно повідомив про проведення слідчих дій у межах провадження щодо можливого заниження вартості активу перед продажем. Слідство перевіряє обставини оцінки Ocean Plaza, формування стартової ціни аукціону, можливий вплив на умови продажу та потенційне обмеження кола покупців.
У межах цього провадження правоохоронці проводили обшуки та вилучали документи, які, на думку слідства, можуть мати значення для встановлення обставин справи.
Важливо підкреслити: на момент підготовки цього матеріалу жодних судових рішень щодо вини конкретних посадових осіб не існує. Слідство триває. Проте сам факт появи чергової резонансної справи навколо одного з найбільших приватизаційних активів країни виглядає симптоматично.
І саме тут виникає головне питання.
Чому в історії Фонду державного майна практично кожна хвиля реформ завершується не стратегічним інвестором, не новим виробництвом і не історією економічного успіху, а черговим кримінальним провадженням, обшуками або публічним конфліктом?
Можливо, проблема значно глибша за прізвища конкретних керівників. Можливо, проблема полягає в тому, що Фонд державного майна вже багато років залишається не стільки економічною інституцією, скільки полем боротьби між політичними групами, фінансовими інтересами та центрами впливу.
І поки ця система не зміниться, кожен новий голова Фонду ризикує пройти той самий шлях, що й його попередники. Спочатку пресконференція про прозорість. Потім звіт про успішну приватизацію. А потім — новини про обшуки, кримінальні провадження та чергове розслідування.
За сім років змінилися керівники, змінилися уряди, змінилися назви реформ.
Не змінилося лише одне — хронічна нездатність держави перетворити приватизацію на історію довіри.
Саме тому головною проблемою Фонду сьогодні є не відсутність аукціонів і не нестача законів.
Головна проблема — дефіцит довіри.
А без довіри не працює жодна приватизація, незалежно від того, скільки мільярдів гривень вона приносить бюджету.
